Завоювання Плассана
Шрифт:
Що ж і як хотів сказати цим твором сам автор?
Образ головного героя — молодого священика Сержа Муре, сина Марти і Франсуа, зв’язує цей роман з «Завоюванням Плассана». Та після суворої, стриманої, «чорно-білої» стильової палітри останнього «Провина абата Муре» справді справляє враження надмірної емоціональності, шаленства яскравих барв. Але, може, і в цьому є певна відповідність основному задумові твору?
Серж Муре — ще одна «жертва» Фожа. Живучи в домі його батька, абат всіляко підігрівав перебільшене релігійне почуття вразливого Сержа, підштовхував його до вступу в семінарію. Тепер Серж Муре — кюре маленької церкви в глухому селі Арто поблизу Плассана. Старший син Ругонів лікар Паскаль, єдина в цій сім’ї чесна людина, щоб врятувати життя тяжко хворого небожа, відвозить його до давно залишеного власниками великого маєтку Параду, де живе лише старий сторож вільнодумець Жанберна
В книзі порушується й досі актуальна для католицьких країн тема целібату — безшлюбності духівництва. Це питання цікавило багатьох прогресивних письменників Франції. Досить згадати з цього приводу хоч би страшну й трагічну постать Клода Фроло з «Собору Паризької богоматері». У різних статтях та літературно-критичних рецензіях Золя не раз засуджував целібат, як злочин проти природи. Та в романі «Провина абата Муре» питання поставлено набагато ширше: церква протистоїть природі, як смерть життю, як потворне прекрасному.
Золя не засуджує, а жаліє Сержа Муре — кволу, непристосовану до життя молоду людину, одурманену християнською містикою. Але поруч цього «священика-жертви» він показує «священика-ката», носія жорстокої антигуманістичної догми католицизму. Брат Арканжіас, грубий неосвічений чернець, непримиренний до всього здорового, гарного, життєрадісного, став, власне, причиною загибелі Альбіни й тяжкої духовної кризи Сержа. Справжній «вантажний кінь» церкви, «божий пес», як він сам себе називає, Арканжіас своєю поведінкою, думками і навіть мовою вносить у високопоетичну атмосферу твору контрастуючий з нею струмінь вульгарності, тупості, духовного й фізіологічного убозтва. Можливо, художник-атеїст саме тому приділив стільки уваги пафосним, гіперболізованим описам краси природи й щастя кохання, щоб більше наголосити цей контраст, як ще один своєрідний доказ «великого неподоланного конфлікту між релігією й природою».
Золя знову близько підходить до антирелігійної теми майже через двадцять років, за нових історичних обставин, на новому творчому етапі. Тепер це вже ціла спеціальна серія романів, трилогія — «Лурд», «Рим» і «Париж» (1894–1898). Характерний для 90-х років контрнаступ католицизму на передову науку й революційну думку, а також власний соціально-аналітичний багаж Золя, здобутий внаслідок роботи над такими творами, як «Жерміналь» або «Розгром», підказували романістові ще ширші, ніж попередні, масштаби полеміки проти церкви та релігії. Як художник він прагне тепер до більшої дидактичності, до незавуальованої проповіді ідей суспільної перебудови. «Історичний» аспект «Ругон-Маккарів», де дію віднесено до періоду 1851–1871 років, замінено в новій серії романіста безпосереднім художнім відображенням типових явищ епохи становлення імперіалізму. Трилогію задумано й написано за короткий час. Автор, переконаний у суспільній вазі цієї нової роботи, працював над нею з піднесенням. Окремі романи циклу вже під час їх попередньої публікації в газетах викликали шалені нападки з боку духівництва та його підсобників у літературній критиці. Але Золя, незважаючи ні на що, упевнено продовжував свій художній штурм фортець сучасної реакції, безперервно збільшуючи коло спостережень, обсяг і глибину критики. В «Лурді» метою романіста було викриття спекуляцій церковників на неосвіченості й забобонах народу. В «Римі» доведено, що ідеї католицизму глибоко ворожі демократії. «Париж» свідчить уже про цілковитий розрив видатного письменника з офіційною політичною Францією.
Історики французької літератури здебільшого ставлять цю серію нижче «Ругон-Маккарів», вказуючи на сліди поспіху в її стилі, на величезну переобтяженість текстів ілюстративним матеріалом, на архаїчний мелодраматизм окремих епізодів і т. п. В значній мірі ці закиди справедливі. Але радянського читача не може не приваблювати в антирелігійній трилогії Золя прекрасний гуманістичний пафос авторової думки, титанізм його двобою з реакцією. Варто відзначити, що в момент закінчення публікації «Парижа» Золя відіграв також визначну роль у політичному житті Франції у зв’язку з ганебною справою Дрейфуса. Мужній виступ письменника проти блоку шовіністів і клерикалів, внаслідок якого Золя був змушений залишити Францію, привернув увагу кращих людей світу. Високу оцінку вчинкові Золя дав В. І. Ленін.
В новій серії Золя повніше, ніж у антиклерикальних романах 70-х років, визначає соціальну мету своєї боротьби з релігією. «Лурд», «Рим» і «Париж» спрямовані проти церкви й на захист прав пригнобленого народу. Протиставлення церкви і демократії — лейтмотив усього циклу. Високий демократичний тонус «Трьох міст» допоміг Золя в його художніх шуканнях. Слабкі, застарілі ферменти методу й стилю у сприйнятті
І ще одна риса «осучаснює» антиклерикальну серію Золя — її «кінематографічність». Відомо, що з усіх французьких письменників XIX ст. найбільша кількість екранізованих творів припадає на спадщину Еміля Золя. Цьому сприяє сама поетична організація його творів: широта й актуальність тематики, динамічність і драматична напруженість сюжетів, правдивість конфліктів, контурна виразність портретів, колоритна яскравість урбаністичних пейзажів, уміння передати саму «симфонію» людського життя в русі, в буянні всіх відчуттів, передати її як невпинний, бурхливий потік у вільній зміні візуальних кадрів. Засновник радянської науки про фільм, талановитий художник кінематографу С. Ейзенштейн говорив, що він використовував досвід «титанічних узагальнень», властивих кращим творам Золя, для створення своїх історико-революційних фільмів.
Саме ці найсильніші якості видатного французького письменника-демократ. а роблять його одним з найпопулярніших сьогодні класиків світової літератури.
Звернімося до конкретного змісту серії «Троє міст». Структурно вона об’єднана історією молодого священика П’єра Фромана, який, зневірившись у релігії, зрікається сану й знаходить щастя, створивши здорову сім’ю. Тему «священика-розстриги» не раз порушували сучасники Золя. Але літератори католицько-монархічного табору (Барбе д’Оревільї — «Одружений священик», 1865; Ернест Доде — «Розстрига», 1882) трактували її як страшний моральний злочин, за який бог жорстоко карає винуватця. Герої цих авторів — розтлінні істоти, честолюбці, розпусники, що прагнуть лише багатства, почестей і плотських насолод. Еміль Золя ще 1866 року (збірка «Що я ненавиджу») з обуренням писав про роман Барбе д’Оревільї: «Що хоче сказати автор? Ось ті жахливі принципи, які можна сформулювати, прочитавши роман: наука проклята, небо віддає перевагу неуцтву, доля керує нами, цей світ — світ страхіття, відданий на поталу божому гніву й примхам диявола».
У власній антирелігійній серії Золя сміливо висуває нове гуманістичне й атеїстичне розв’язання проблеми.
П’єр Фроман — молода людина високих моральних і розумових якостей. Мати-католичка прищепила йому містичну релігійність, пристрасну жадобу віри. Це привело П’єра до лав духівництва. Але батько — видатний учений-хімік — передав синові ясний, розвинутий інтелект і палке прагнення до істини. У такий спосіб «звільнення» П’єра Фромана з релігійного полону стає можливим унаслідок перемоги науки, істини й демократичної свідомості над темрявою, над сліпим, фаталістичним, небезпечним для суспільства почуттям. Важливо й те, що розрив з церквою став необхідним П’єрові не внаслідок абстрактних роздумів, а в результаті глибокого вивчення ним дійсності. Кожен з романів серії становить певний етап у посиленні контактів П’ера з життям і конфліктів з церковною догмою.
В тематиці першого тому є чимало спільного з добре відомими творами світової антицерковної літератури від новел «Декамерона» до «Празника святого Йоргена»: юрба людей, які сліпо вірять у чудеса, і зграя попів, що, спритно фальсифікуючи ці чудеса, набивають собі кишені. Але ж загальний задум Золя і виконання цього задуму дуже специфічні.
Сюжет роману такий. З Парижа до невеличкого міста Лурда, що славилося своїми цілющими джерелами, їде поїзд з каліками, тяжко хворими і вмираючими людьми. Серед прочан — П’єр Фроман, який супроводить паралізовану дівчину, подругу дитинства Марію де Герсен. На третій день перебування в Лурді під час одної з урочистих церковних церемоній Марія раптово одужує. Та П’єр, який переживає тяжку для нього духовну кризу втрати релігійних вірувань, не знаходить у Лурді порятунку. Він розуміє, що одужання Марії — не «чудо», а передбачений лікарями наслідок сильного нервового струсу. Картини масового релігійного безумства нещасних людей, стимульованого духівництвом, видовище безсоромного оббирання віруючих церквою остаточно підривають віру П’єра в існуючі принципи католицизму. «Він бачив Лурд, який розтлівають гроші, Лурд, який перетворився на величезний ринок, де продається все — церковні меси і людські душі», — пише Золя про свого героя. «Лурдські прощі — це останні судороги гадюки, яка не хоче здихати», — вже від свого імені твердить романіст у попередніх матеріалах до твору.