Завоювання Плассана
Шрифт:
Роман нагадує великий документальний фільм, у якому можна побачити з найбільшою докладністю всі етапи, форми й елементи лурдського «церемоніалу», всі особливості місцевого пейзажу, архітектури тощо.
Поряд з великим інформаційним і викривальним значенням твір Золя приваблює нас також глибокою гуманістичною схвильованістю авторської думки. Як свідчили Гонкури, письменник був глибоко вражений тим, що сам він побачив у Лурді, спеціально відвідавши його, щоб зібрати матеріал для свого роману. Як і його герой П’єр Фроман, Золя глибоко замислюється над трагедією нещасної бідноти, роздавленої буржуазним суспільством, одуреної церквою.
Еміль Золя у своїх мріях про краще майбутнє людства, звичайно, ніколи не покладав надій на допомогу релігії. Завдання наступного тому серії — розбити ілюзії П’єра, показати всю не спроможність його сподівань на можливість створити якісь нові, суспільно корисні форми християнства.
Золя завжди намагався висвітлювати у своїх творах боротьбу сучасних
Образний хід думок письменника такий. П’єр засудив церковний Лурд. Але з свого перебування там він виніс почуття незмірного жалю, братерського співчуття до цих «знедолених християн», до цієї безпорадної бідноти в лахмітті. Разом з цими почуттями в діяльній натурі П’єра спалахують нові думки: мало любити й плакати, треба жити, діяти, треба, щоб розум переміг ці страждання. Благородний запал П’єра, проте, обмежений рамками його світогляду. Молодий священик-ентузіаст не сприймає революції. Бажаючи уникнути всякого насильства, він мимоволі у своїх мріях про соціальну реорганізацію знову звертається по допомогу до джерела християнства, християнства удосконаленого. Так виникають його ідеї про «нову релігію», викладені у великій книзі П’єра «Новий Рим». П’єр Фроман пропонував очистити католицизм від намулу економічної агресивності, політичних інтриг, лицемірства, демагогії, повернутися до ідей раннього християнства, поєднавши їх з вимогами сучасного життя і здійснивши у такий спосіб принципи рівності й братерства. Книга П’єра мала великий успіх у Франції. Але Ватікан заборонив її. Дізнавшись про це, герой Золя поспішає до Рима, щоб відстояти свій твір. Та після тривалої даремної боротьби і внаслідок зустрічі з папою П’єр Фроман зрікається своєї книги.
Дія роману обмежена рамками перебування П’єра в Римі. Золя, як завжди, прагнув до максимальної «документалізації» теми. З цією метою він здійснив п’ятитижневу подорож до столиці Італії і вніс до роману величезний ілюстративний матеріал, що мав створити його специфічну «сюжетну атмосферу». Критики чимало сперечалися з приводу якості римських пейзажів, описів архітектурних ансамблів і образотворчих скарбів римських музеїв у книзі Золя. Та не це, звичайно, тут головне. Найважливішими у Золя є два моменти: 1) нетрадиційність суспільної панорами папського Риму; 2) глибина соціально-історичної аргументації провідної ідеї твору.
Золя послідовний у своїй увазі до проблеми народу, як першорядної у всіх міркуваннях про суспільні реформи. Його Рим постає перед читачем не тільки у вигляді величного пам’ятника мистецтва або міста з багатими героїко-революційними традиціями, як це уявляв собі Ф. Стендаль. Перші думки Золя при зустрічі з Римом, вкладені автором в уста П’єра Фромана, — це співставлення краси й розкошів, що відкриваються для одних, з жахом голоду, злиднів і бруду, що випадають на долю значної частини людства. Багато сторінок у різних розділах роману присвячено цій темі. В Парижі і в Римі «у одних незліченні багатства, що дозволяють потурати будь-яким примхам. У інших жорстока бідність, — ні хліба, ні надії: матері позбавляють життя себе й своїх немовлят, бо замість молока вони можуть дати їм лише кров украй виснажених грудей». Голод і холод, брудні вогкі халупи, де живцем гниють люди, колись здорові, міцні, працьовиті, які згодом мимоволі втрачають людське обличчя.
В ім’я цих знедолених, безпритульних істот, в ім’я жахливої трагедії народу в суспільстві власників молодий, натхненний абат звертався в Римі до «князів церкви». П’єра турбує вже не доля його книги, а доля ідеї милосердя до тієї частини людства, що тяжко страждає. Та письменник добре розуміє, що «апостольська ревність» його героя цілком безнадійна. Глибоко вивчивши історію папської курії й докладно висвітливши в своєму романі сучасний стан католицизму, Золя з цілковитою наочністю довів, що жодна з високих духовних осіб, а тим паче двісті шістдесят третій папа Лев XIII, не здатні зректися фінансових та політичних вигод церкви чи своїх власних привілеїв… «для загального добра». Ще раз звучить провідна тема: релігія й демократія несумісні.
«Париж» — завершення серії. Найважчий, мабуть, для самого автора том. Досі йшлося головним чином про критику церкви, в чому Золя був твердий і безкомпромісний. Тепер настав час викласти позитивну програму. Спроби говорити про цю програму змушують Золя охопити ширше коло питань. Бо він розуміє — церква лише один з прогнилих органів гангренозної буржуазної республіки. Роман набуває виразних ознак соціально-політичного жанру. В ньому зображено: вище духівництво, чия показна, демагогічна філантропія не здатна й не прагне взяти участь у вирішенні
До якого ж конструктивного висновку приходить Золя в цьому підсумувальному романі серії? Право остаточного вибору письменник передає своєму головному героєві, який прийшов від розчарування в релігії до цілковитого засудження буржуазного ладу. Після пережитого в Римі П’єр Фроман остаточно зрікається віри в реформістські можливості «нового католицизму» і віддає свої сили справі безпосередньої допомоги бідним. Він шукає підтримки у великосвітських та урядових благодійних інституціях і ще раз зневіряється в можливостях реформ у межах існуючого суспільства. Разом з тим, через свого старшого брата, ученого-хіміка Гійома, П’єр опиняється в гущі суперечок і терористичної боротьби анархічних і соціалістичних угруповань. Та П’єр не вірить у правомочність будь-якого насильства, хоч серце його цілком віддане знедоленим пролетарям. «Щасливий» фінал роману в тому, що П’єр Фроман одружується з здоровою освіченою дівчиною і приєднується до найвищої в його очах (і в очах автора) доктрини: наука і праця — ось єдиний дороговказ до прекрасного майбутнього. «Париж» викликав бурхливу критичну дискусію, у якій взяли участь всі ідеологічні табори сучасності від клерикально-шовіністичного до соціалістичного. Гострота суперечок підігрівалася тим, що, як уже сказано, Публікація роману співпала з виступом письменника в справі Дрейфуса. Суд над Золя привернув увагу всієї читаючої Франції. Зрозуміло, що католики й буржуазні ортодокси поливали Золя брудом. Соціалістична критика високо оцінювала антицерковний і антибуржуазний твір письменника-борця. Проте Жан Жорес і його однодумці закидали романістові те, що він дає в своєму романі «неточне й неповне уявлення про соціалізм», не показує найважливішого для даної епохи процесу зростання революційної свідомості пролетаріату, в чому, власне, й слід убачати «підготовку майбутнього», неправильно визначає історичну роль науки.
Тепер, майже через сімдесят п’ять років після публікації роману, в якому Золя хотів «підбити підсумки цілого XIX сторіччя», особливо наочною є ефемерність мрії письменника про можливість підміни соціальної революції науково-технічною. Стан імперіалістичного Заходу наших днів якнайяскравіше доводить, що науково-технічний прогрес кінець кінцем не може уміститися в історичних рамках капіталізму.
Але утопічна ідея не вичерпує змісту цього величезного, багатопланового й разом з тим суцільного у своєму гуманістичному пориві твору. Властива йому сила антибуржуазного й антиклерикального протесту набувала тоді об’єктивно революційного значення. Воно не втрачене й сьогодні. «Музі» Золя притаманна ще одна благородна й приваблива риса: бажання розкритися перед читачем уповні, всією сумою творчих ідей, образів, стилю, передати людям те, у що глибоко вірить письменник. Приступаючи до написання роману «Лурд», Золя запевняв, що він прагне відтворити не «колорит» грандіозних релігійних церемоній, а «хвилювання душ», настрої й прагнення прочан. І справді, оперуючи в кожному романі величезними масивами фактів, письменник завжди зрештою зосереджує увагу на людині та її внутрішньому світі. Саме тому такими переконливими й досі залишаються його твори. П’єр Фроман, відповідаючи на закиди старого абата Роза, який обвинувачує його як «розстригу» в блюзнірстві, каже схвильовано й упевнено: «Ні, ні! Я залишаю церкву з доброї волі, як виходять з льоху, щоб бути на свіжому повітрі, під яскравим сонцем. Там немає бога. Там кидають виклик розумові, правді, справедливості». Ідеї, що народжуються в схвильованому шуканні, оволодівають і іншими позитивними персонажами твору, за яким відчувається напружена піднесена думка автора.
Не може не знайти відгуку здоровий, творчий оптимізм великого письменника: «Майбутнє належить тому, хто його створює і вміє чекати».
Антиклерикальні твори Еміля Золя відразу знайшли цінителів і прихильників на нашій батьківщині. Уже в рік першої французької публікації «Завоювання Плассана» його передрукували «Вестник Европы», «Отечественные записки» і ще п’ять російських журналів. Антиклерикальні романи творця «Ругон-Маккарів» привернули пильну увагу української революційно-демократичної громадськості. І. Франко і М. Павлик вели уперту боротьбу з австро-угорською імперською цензурою за право надрукувати українською мовою принаймні уривки з «Провини абата Муре». Всі три томи другої серії відразу ж після їх виходу у Франції з’являлися в кількох російських виданнях, що свідчило про великий попит на них з боку передових читачів.