Завоювання Плассана
Шрифт:
— Ви і його хочете вбити, нашого бідного хлопчика? — сказала вона. — Це буде для нього тяжким ударом, коли його збудять вночі і поведуть до покійниці… Я не хочу бути його катом.
Роза ще сердилася на хазяйку; відколи вона довідалась, що Марта вмирає, вона все крутилася навколо ліжка, вкрай розлючена, шпурляючи чашки і пляшки з гарячою водою.
— Ну, що ж доброго в тому, що зробила пані? — казала вона. — Ніхто не винен у тому, що вона, з’їздивши до пана, умирає. А тепер усе піде шкереберть, і ми повинні всі плакати за нею… Ні, я нізащо не хочу, щоб хлопчика змушували схоплюватись серед ночі.
Проте
— Звідки ви? — спитала Фелісіте, одвівши його в куток.
Він відповів, що одводив коня й двоколку у заїзд «Трьох голубів». Але в нього були такі очі і такий диявольськи хитрий вигляд, що в неї прокинулась підозра. Вона забула, що вмирає її дочка, відчувши якесь шахрайство, що його повинна була розкрити.
— Можна подумати, що ви десь когось підстерігали й висліджували, — сказала вона йому, помітивши, що в нього замащені болотом штани. — Ви щось від мене приховуєте, Маккаре. Це недобре. Ми завжди були до вас прихильні.
— Еге ж, прихильні! — пробурчав, усміхнувшись, дядько. — Таке скажете! Ругон — скнара; в справі з житнім полем він не довірився мені, повівся зі мною, як з останнім шахраєм… А де ж він, Ругон? Він собі спить, йому й байдуже, що інші клопочуться про його родину.
Усмішка, якою супроводились останні слова, дуже стривожила Фелісіте. Вона пильно подивилась на нього.
— Який же це клопіт був у вас через його родину? — сказала вона. — Може, ви докорятимете мені, що привезли бідолашну Марту з Тюлета?.. Повторюю вам, все це дуже підозріло. Я питала Розу: виявляється, що ви одразу хотіли їхати прямо сюди… Я дивуюся також, чому ви не постукали дужче на вулиці Баланд; вам би, напевно, відчинили… Хоч, звичайно, я рада, що моя люба дочка у мене; принаймні вона помре серед своїх, навколо неї будуть друзі…
Дядько дуже здивувався і з неспокійним виглядом перебив її:
— Я гадав, що ви в найкращих стосунках з абатом Фожа.
Вона не відповіла, підійшла до Марти, яка дихала дедалі важче. Повернувшись назад, вона побачила, що Маккар трохи підняв завіску і протирає рукою шибку, вдивляючись у нічну темряву.
— Не від’їздіть завтра, не поговоривши зі мною, — сказала вона йому, — я хочу з’ясувати все це.
— Гаразд, — відповів він. — Дуже важко вам догодити. То ви любите людину, то ви більше її не любите… Та мені однаковісінько. Я йду собі своєю дорогою, помаленьку.
Видно, Маккар був прикро вражений тим, що Ругони не дуже приятелюють з абатом Фожа. Він тарабанив пальцями по шибці, все вдивляючись у чорну ніч. Раптом на небі спалахнула червона заграва.
— Що це? — спитала Фелісіте.
Маккар відчинив вікно і подивився.
— Здається, пожежа, — промовив він спокійно. — Горить за супрефектурою.
На площі почувся шум. Вбіг розгублений слуга і сказав, що горить будинок паниної дочки. Кажуть, що бачили зятя пані Ругон, того самого, що посадили в будинок для божевільних. Він ходив по садку з запаленою виноградною лозою. Найгірше ге, що немає надії врятувати пожильців. Фелісіте швидко обернулась і на хвилинку замислилася, втупивши очі в Маккара.
— Ви обіцяли нам, що сидітимете спокійно, — пошепки сказала вона йому, — коли ми оселим вас у вашому маленькому будиночку в Тюлеті. Вам нічого не бракує, ви живете там, наче справжній рантьє… Як вам не соромно!..
Скільки вам заплатив абат Феніль за те, щоб ви випустили Франсуа?
Він розсердився, але Фелісіте змусила його замовкнути. Здавалось, вона більше була занепокоєна наслідками цієї справи, ніж обурена самим злочином.
— А який буде жахливий скандал, якщо про це дізнаються, — говорила вона далі. — Чи ми вам у чому-небудь колись відмовляли? Ми ще побалакаємо завтра, поміркуємо про житнє поле, яким ви нам протуркали вуха… Якщо Ругон довідається про це, він помре з горя.
Дядько не міг стримати усмішку. Він виправдувався, присягався, що нічого не знає, ні до чого не причетний. А тим часом заграва все яскравіше освітлювала небо. Коли лікар Порк’є зійшов униз, Маккар пішов і собі, вдаючи щире зацікавлення.
— Піду подивлюсь, — кинув він, виходячи.
Перший підняв тривогу Пекер де Соле. У супрефектурі ввечері були гості. Він лягав спати десь коло першої години ночі, коли помітив якийсь дивний червоний відблиск на стелі своєї кімнати. Підійшовши до вікна, він страшенно здивувався, побачивши, що в саду Муре горить великий вогонь і якась постать, що її він спочатку не впізнав, танцює серед диму, вимахуючи запаленою виноградною лозою. Майже в ту ж саму хвилину полум’я вихопилося з усіх вікон першого поверху. Супрефект похапцем надів штани, покликав слугу і послав воротаря викликати пожежників і поліцію. Але перш ніж піти на місце нещастя, він закінчив свій туалет і пригладив перед дзеркалом вуса. Він перший прийшов на вулицю Баланд. Вона була зовсім безлюдна, двоє котів перебігли йому дорогу. «Вони засмажаться там, як котлети», — подумав пан Пекер де Соле, здивований з того, що такий спокій панує в будинку з боку вулиці, де ще не видно було полум’я.
Він сильно постукав, але не почув нічого, крім гуготіння пожежі на сходах. Тоді він постукав у двері пана Растуаля. Там чулися пронизливі зойки, тупотіння ніг, гуркіт дверей, приглушені вигуки.
— Авреліє, накинь собі щось на плечі, — почувся голос голови суду.
Пан Растуаль вибіг на тротуар, за ним пані Растуаль і молодша панночка, яка ще не вийшла заміж. Поспішаючи, Аврелія накинула на плечі батькове пальто, з-під нього видно було її голі руки; вона почервоніла, як мак, побачивши пана Пекера де Соле.
— Яке страшне нещастя! — белькотав голова суду. — Все згорить. Стіна моєї кімнати вже гаряча. Власне кажучи, обидва будинки становлять одне ціле… Ах, пане супрефект, я навіть не встиг зняти настінний годинник. Треба організувати допомогу. Не можна ж допустити, щоб за кілька годин згоріло все твоє майно.
Пані Растуаль, напіводягнена, в самому пеньюарі, оплакувала меблі своєї вітальні, які вона нещодавно наново оббила. В цей час у вікнах з’явився дехто з сусідів. Голова суду покликав їх, і вони почали виносити меблі з його будинку; особливо турбувався він про настінний годинник, який поставив на протилежному тротуарі… Коли винесли з вітальні крісла, він посадовив дружину й дочку, а супрефект лишився коло них, щоб їх заспокоювати.