Завжди поруч

Гранд Михаил

Вона не поспішаючи їхала темною дорогою, оминала численні ями і міркувала про ту несправедливість, яка поділила її життя на «до» і «після».

І не лише її. Усі втрачають рідних. Скільки цікавих людей, власників дивних і незвичайних доль, поховані разом зі скарбами їхніх знань і досвіду! Численні життєві історії, товсті багатотомники або лише розпочаті розповіді назавжди поховані під важкими надгробними брилами…

Віола востаннє кинула оком на цвинтар і завернула за ріг.

* * *

Колись,

коли Жоржина і Віолета були маленькими дівчатками, вечори вони проводили зовсім інакше, аніж зараз. Улітку довго сутеніло. Подружки, влаштувавшись на лавочці біля під'їзду, спостерігали захід сонця. Грали в ляльки, а над ними низько кружляли ластівки. А тепер все було інакше…

Вони під'їхали до нічного клубу «Шифер» і залишили авто на безкоштовній стоянці. Цей розважальний заклад був найбільшим у місті, хоч і розміщувався поза ним. І тут завжди була сила-силенна різноманітної публіки.

Біля клубу височіла невелика будівля синього кольору – кінотеатр, там саме починався другий нічний сеанс. Демонстрували фантастичний фільм. Барвисті афіші привертали увагу пізніх глядачів, але дівчата не пішли дивитися кіно, а попрямували до входу в нічний клуб.

– «Шифер»! – урочисто оголосила Віолета з такою гордістю, наче сама була власницею закладу. – Клуб для тих, у кого зносить дах.

– Оце ти маєш рацію…

Сьогодні був вихідний день, і вхід коштував сто гривень з кожного відвідувача. Точніше, з хлопців, тому що дами завжди могли потрапити до клубу безкоштовно.

– Ось одна з переваг бути дівчиною, – підморгнула подрузі Віола.

– Саме так! – підтримала Жоржина. – Ходімо, потанцюємо, – запропонувала вона.

– Ні, ноги гудуть. Мабуть, до зміни погоди. Давай краще чогось хильнемо? – От випити їй ніколи нічого не заважало.

Від динамічної музики на танцполі здригалися стіни. Діджей то додавав гучності, то стишував звук, щоб зробити якесь чергове оголошення.

Подруги присіли на шкіряний диван за одним зі столів. Залишалися ще місця за баром і столи зі звичайними металевими стільцями. Але вони були певні, що їхні сідниці гідні кращої долі, тому ніколи туди не сідали. Це для немісцевих – так вважали подруги.

Дівчата влаштувалися, і тої ж миті до них підскочила молода офіціантка в короткій спідниці й декольтованій майці.

– Доброго вечора! Що будете замовляти? – привітно посміхаючись, поцікавилася вона. – Може, вам принести меню?

– Мартіні, – відповіла Віолета.

– Так, мені теж мартіні принесіть, – сказала Жоржина. – І якщо можна – ще фруктове асорті. Але без ківі, у мене на них алергія.

– Давайте з ківі, я з’їм, – перебила Віола.

Офіціантка ствердно хитнула головою, записала замовлення і пішла. У приміщенні було майже темно. Дівчата не встигли озирнутися й перемовитися кількома словами, а їм вже принесли дві порції мартіні й тарілку з тонко нарізаними апельсинами, бананами, яблуками та, звичайно ж, ківі, як і просила Віолета.

У

цьому розважальному закладі завжди все було на вищому рівні. Модні діджеї, елітний алкоголь, вимуштруваний персонал не змушував клієнтів довго чекати на замовлення. Тут Жоржина вперше мала секс з хлопцем на ім’я Теодор. Багато пригод пов'язувало її з цим нічним клубом.

Старі спогади розвіялися, залишивши по собі якесь неприємне відчуття – наче осад. Але Жоржина вкотре запевнила себе, що усе на краще. На душі стало сумно зовсім з іншої причини…

Атмосфера свята незабаром зійшла нанівець. Подруги мляво перемовлялися, сьорбаючи мартіні. Танцювати не хотілося вже не лише Віолі, але й Жоржині. Схоже, дівчатам стала конче необхідною якась розвага. Або хтось, хто зміг би їх розважити. І така людина незабаром з'явилася.

На столик, за яким вони влаштувалися, раптом грюкнулася склянка з віскі, а за нею на шкіряний диван біля Жоржини гупнувся Гнат. Це був її знайомий і один зі старих приятелів Флоріана, з яким вони, втім, спілкувалися досить рідко. Він вже був добряче напідпитку.

– Приві-і-іт! – насилу вимовив Гнат. – А чого ви тут сидите, такі самотні? Можна мені до вас присісти?

– Ти вже присів, – відповіла Жоржина.

– І ми не самотні, – додала Віола. – Нас тут взагалі-то двоє.

– Ага, зрозуміло, зрозуміло…

Гнат не вирізнявся особливим шармом і чарівністю. Він був середнього зросту і полюбляв яскравий кричущий одяг. Його праву руку прикрашав годинник і два персні, а ліву – масивний золотий браслет, на якому дзвеніло кілька підвісок-іконок з образами святих. Він по одному доторкався до них і тер пальцями.

Гнат полюбляв потеревенити про футбол. Він вважав, що це сугубо чоловіче заняття. А також про азартні ігри й доступних дівчат. Мова цього хлопця не вирізнялася вишуканістю, і він постійно лаявся і раз-у-раз вдавався до таких грубощів, що вуха співрозмовників палали як пожежа.

Батько Гната кілька років тому вів справи з Флоріановим – придбав у нього ділянку землі, щоб дещо там звести. Згодом вони якось зустрілися у Вінсента вдома. Батько взяв Гната з собою і він познайомився з Флоріаном.

– А де твій Флоріан? – запитав він Жоржину, хижо поглянувши на її ноги, формально прикриті спідницею.

– Ну, він… – почала дівчина, але подруга її відразу перервала:

– Його немає, – вигукнула Віола. – Для Жоржини його більше немає. Вони сьогодні розлучилися!

Дівчина була сповнена власної значущості, відчуваючи відповідальність моменту. А ще напрочуд рада, що змогла викласти про свою найкращу подругу новини, які вона сама, мабуть, поки нікому не збиралася повідомляти. Тим більше – практично незнайомому хлопцю.

– Дякую, але я і сама могла відповісти!

– Та нема за що! Я лише хотіла допомогти.

– То ви розійшлися? – перепитав Гнат. – Стільки років зустрічалися і тут раптом – все, кінець?

– Саме так, – відповіла Жоржина. – і я не бажаю це обговорювати.