Збігло літо
Шрифт:
Перехід від крокодила в комірчині до світла на сходовій клітці видався Мері трохи дивним, але водночас змусив її замислитися. Коли Мері трохи пізніше пішла побажати дідусеві й тітці Еліс добраніч, вона поцілувала не тільки дідуся, а й тітку. Досі вона уникала цього, бо їй було бридко дотрокатися до окулярів тітки Еліс і її жорстких волосків на підборідді. А тепер Мері ткнулася в холодну оправу тітчиних окулярів, укололася об волоски, але їй не було так неприємно, як вона того чекала. Тітка Еліс аж
— Яка честь! — сказала вона.
— По-моєму, лякати дитину крокодилом жорстоко, — заявила Мері й відступила назад, щоб тітка Еліс не могла її поцілувати ще раз.
— Крокодилом? Яким крокодилом? — здивувався дідусь, але тітка лишень знову засміялася і сказала, що це їхня з Мері таємниця, і ще: «Подивись, котра вже година!» Хіба, мовляв, дідусь не збирається дивитися по телевізору старий фільм про війну «Падіння Бісмарка»? Адже він ще вранці сказав, що хоче побачити цей фільм!
Вона говорила збуджено. Звичайно, розмірковувала Мері, підіймаючись сходами до своєї спальні, тітка Еліс ніколи не розповідала дідусеві про няню і про крокодила, і їй буде неприємно, якщо він зараз про це дізнається. Вона боїться, що дідусь докорятиме собі за те, колись найняв таку страшну жінку доглядати за своєю донькою. Принаймні цим, бодай наполовину, можна було пояснити поведінку тітки Еліс. Друга половина пояснення — це сором. Тітці Еліс було б соромно перед дідусем, якби він дізнався, що випадок, який стався давним-давно, й досі має для неї значення.
Мері навіть здивувалася, що так швидко зуміла все це збагнути. Вона не просто здогадувалася про те, що відчуває зараз тітка Еліс, вона знала напевне. Неначе їй вдалося з допомогою чарівної сили очей проникнути в мозок тітки Еліс.
Так само вона знала, а не просто здогадувалася, що тітка Еліс більше ніколи не загляне в її спальню — ні сьогодні ввечері, ні завтра, ні післязавтра… І не тільки тому, що пообіцяла, а тому, що й сама в дитинстві боялася, коли вночі хтось заходив до неї в кімнату.
Знаючи це, Мері на якусь хвилю відчула докори сумління. Однак тепер ніколи було думати про тітку Еліс. Вона пообіцяла Саймону зустрітися з ним о дев’ятій, а вже було близько дев’ятої.
Вона зупинилася на сходовій клітці й прислухалася. Знизу долинули звуки бравурної музики, за ними гримнув гарматний залп. Мері знала, що тітка Еліс не дивиться кіно, вона не любить шумних воєнних фільмів, але однаково сидить поряд з дідусем на той випадок, щоб розбудити його, коли він засне, бо дідусь сердиться, коли пропустить якийсь епізод. А фільм триватиме десь з півтори години…
Мері навшпиньки зійшла сходами вниз, відчинила двері й шмигнула у вітряну ніч.
Саймон чекав на неї біля купальної кабінки.
— Я вже думав, що ти не прийдеш, —
— Я змушена була дочекатися, поки почнеться фільм. Ти розбудив його?
З темного проходу між кабінками з’явилася чорна тінь.
— Його не так видно в темряві, як тебе, — засміялася Мері.
— Зате білки його очей світяться дужче, — сказав Саймон.
Крішна дрижав від холоду. Мері взяла його за руку, рука була холодна й волога.
— Якщо ми бігтимемо, він зігріється, — сказала Мері, але Саймон заперечливо похитав головою.
— Ні, ми йтимемо нормальним кроком. Так буде краще.
Однак іти було ще страшніше. Тільки-но вони вибралися на набережну, одразу опинилися на видноті й відчули себе беззахисними, мов краби без панцирів. Тільки в деяких будинках, що виходили вікнами на пляж, горіло світло, а з темних вікон їх міг помітити будь-хто. Крім того, за рогом міг стояти поліцейський. Мері захотілося повернутися кругом на п’ятках й пуститися бігти, а з того, як роззирався навсебіч Саймон, вона зрозуміла, що він також боїться. Тільки Крішна здавався спокійним.
Коли вони підійшли до пірса, він голосно й виразно запитав:
— А від вашого міста далеко до Лондона?
— Я не знаю, скільки миль, — прошепотіла Мері. — Десь близько двох годин на поїзді.
— Мені хотілося б дістатися до Лондона, — сказав Крішна. — Там живе мій дядько. Він повинен був зустріти мене в аеропорту.
— Тихо! — прошипів Саймон. — Гляньте…
Одразу за пірсом на узбіччі дороги стояла велика чорна машина.
— Поліція, — сказав Саймон — Не зупиняйтеся, йдіть, як ішли.
Мері відчула, як у неї підгинаються ноги. Вона схопила Крішну за руку.
— А чи знаєте ви анекдот про двох глухих? — раптом голосно запитав Саймон.
— Ні, — відповіла Мері. На її думку, їм було зараз не до анекдотів.
— Тоді послухайте. На березі річки сидить глухий і ловить рибу. До нього підходить другий глухий і питає: «Ви що, рибу ловите?» «Та ні, — відповідає той, — рибу ловлю». «Он що, — каже другий, — а я думав, що ви рибу ловите».
Це був старий анекдот. Мері він не здався смішним і тоді, коли вона вперше почула його. А тепер і поготів. Та все ж вона ввічливо всміхнулася, а Саймон голосно зареготав. Коли вони порівнялися з машиною, Мері побачила блідий обрис обличчя поліцейського, який повернув голову в їхній бік.
— Сюди, — сказав Саймон, і вони звернули на бокову уличку. Вона була вузька й звивиста. — А тепер бігом! — скомандував Саймон, коли вони опинилися за першим поворотом, і Крішна з Мері, взявшись за руки, пустилися бігти щодуху й бігли доти, поки Саймон вклинився між ними й, розчепивши їхні руки, потягнув обох за собою у якийсь глухий провулок.