Збігло літо
Шрифт:
Саймон знову вернувся до кабінки. Мері здалося, що він не слухає її, й вона схопила його за рукав:
— Якщо він злодій, його також посадили б у в’язницю!
— І ти таке могла подумати? — усміхнувся він. — Ну й дурепа ти!
— Що ти маєш на увазі? — обурилася Мері, але він тільки похитав головою і приклав палець до уст. — Сам ти дурень, — відказала вона, але вже зовсім тихо, бо помітила, що усмішка зникла з його обличчя і він затамував дихання, наче воно відвертало його увагу.
Обоє
— А ти дивилася під кабінкою? — прошепотів Саймон.
Вони знайшли його під кабінкою. Він забрався якомога далі від сходів і лежав там, згорнувшись калачиком. Поки вони повзли до нього, він не видав жодного звуку, не зробив жодного руху, а причаївся, мов миша, підібгавши коліна до грудей і поблискуючи білками очей. Та коли вони підповзли зовсім близько, він зробив короткий видих і почав відбиватися. П’ястуки в нього були тверді, мов камінці.
Вони відповзли трохи назад, щоб він не зміг їх дістати рукою.
— Видно, він не дуже вдарився, — сказав Саймон, потираючи голову в тому місці, куди дістався удар. — Він, мабуть, знепритомнів, коли впав, а потім отямився й заліз сюди…
— У нього пошкоджена нога, — сказала Мері. — Здається, він її вивихнув. — Вона глянула на хлопця і запитала голосно та виразно, ніби, будучи іноземцем, він був ще й глухим: — У тебе болить нога?
Хлопець мовчки дивився на неї і весь тремтів, як мокрий пес. Очі в нього були великі, кольору сливки.
— Він, мабуть, не знає англійської, — сказав Саймон.
— Ти розмовляєш по-англійському? — запитала Мері, але хлопець не відповів.
Тільки по очах було видно, що він чує її, бо перевів погляд із Саймона на неї. Він був маленький і сумирний на вигляд і чимось нагадував Мері кота Ноакса, коли його подарували їй ще кошеням: той також був на вигляд тихий та лагідний, але варто було до нього доторкатися, як він одразу згортався у хутряний клубок і люто шипів.
— Краще подумаймо, що робити, — сказав Саймон.
Саймон був більший за Мері й почувався незручно під кабінкою. Він виліз, задкуючи й відштовхуючись ліктями. Мері, залишившись біля хлопця, сказала тихо, так, щоб не почув Саймон і не сміявся з неї:
— Я не хотіла зробити тобі боляче. Чи навіть налякати тебе. Просто так вийшло по-дурному.
Він перестав тремтіти, немов зрозумів її.
— Як тебе звати? — з надією запитала вона і, показавши на себе, сказала: — Мене звати Мері.
Хлопчик не відповів. Він мовчки дивився на неї, а потім почав плакати. Сльози градом котилися по щоках з його сливових очей, блискучі, густі, немов краплини ртуті.
Як із розбитого градусника,
Її покликав Саймон. Мері сказала хлопцеві на прощання:
— Не плач. Я скоро вернусь. І не бійся. Я неодмінно вернуся.
Саймон, мабуть, мав-таки рацію. Хлопчик і справді не розумів її, а тому, щоб заспокоїти його, вона додала, розтягуючи слова, ніби він був дикою твариною або дитиною:
— Я тебе в біді не залишу.
Їй захотілося міцно обняти його й захистити. Він такий маленький, такий худий…
— Мері… — ще раз гукнув Саймон, і вона виповзла з-під кабіни й підвела голову.
— Я купив йому льодяника, — сказав Саймон. — Почув, що проїжджає візок із ласощами.
Мері дивилася на нього примружившись, тому що після темряви під кабінкою світло було надто яскравим. Саймон простягнув їй льодяника й сказав:
— Тільки для того, аби він зрозумів, що ми друзі.
Льодяник був загорнутий у папір. Мері знову залізла під кабінку й кинула його хлопчикові. Він перестав плакати і з хвилину дивився на неї, а потім простягнув маленьку брунатну руку, схопив льодяника розгорнув його й відкусив шматочок, не зводячи очей з обличчя Мері.
— Їж, їж, — сказала Мері. — Льодяник смачний.
Він відкусив ще один шматочок і його вирвало. Мері, затиснувши носа, вилізла з-під кабінки.
— Його вирвало. Смердить жахливо. — Мері відчула, що й вона може вирвати. — Що нам робити?
— Я вже думав, — відповів Саймон. І, помовчавши, додав: — Та поки що нічого не придумав.
— Ми повинні його обмити, — сказала Мері.
Вона взяла в кабінці відро й пішла до моря. Червоне сонце вже стояло на вечірньому прузі, холодний вітерець здіймав на воді брижі. Морі прийшла з повним відром і сказала:
— Ми повинні щось придумати негайно. Він простудиться, якщо лежатиме там цілу ніч.
Саймон нахилився й гукнув:
— Гей, вилазь звідти! Вилазь до нас, ми тобі нічого поганого не зробимо!
— Мені здається, що він не вилізе, поки ти тут, — сказала Мері. — Він тебе боїться.
Саймон випростався:
— Мабуть, що так. Спробуй ти покликати його. Тебе він не боятиметься, бо ти дівчина і менша за мене.
— Стривай, — сказала Мері. — Спершу треба вирішити, що з ним робити.
«А чи не забрати його до себе додому?» — подумала вона, та одразу відкинула цю ідею. Тітка Еліс, за висловом дідуся, робилася «сама не своя» навіть тоді, коли хтось просто приходив до них на чай.
— А може, ти його забереш до себе? — запитала Мері. — У вас велика сім’я і мало що зміниться, коли вона ще на одного побільшає.
— Ні, — відповів Саймон. — Мій тато — поліцейський. — І він почервонів, наче йому було соромно в цьому признатися.