Жінка його мрії

Ульяненко Олесь

– Хто це?
– в один голос запитали Руслан і Лінда і також в один голос розсміялися.

Смарагдовий її погляд лукаво блищав з-під пасма, недбало, наче хлопчачою рукою, кинутий на чоло. Саме хлопчачою, тому що так хотілося Руслану. Нічого більше. І він дивувався, що саме в цю хвилину, дивлячись на Лінду, відчуває вселенську печаль. Десь в глибині він розумів, що Лінда - це одна з тих дівчисьок на вулиці, які перед ларками, щоб купити пачку сигарет, тренують свій голос. Ця неприродність явища вводила нещасного Русланчика в стан сомнамбулізму. А зараз просто боліла голова. Страшно і потворно боліла голова.

Нарешті їх погляди знову зустрілися. І смарагд погас. Перед Русланом відкрилася безодня переляку, де нічого не було, окрім модних бутиків, банкоматів, роботи, дітей.

– Слухай, мені треба тобі щось показати, - зовсім містичним голосом сказала Лінда.

Руслан усміхнувся і зачудовано подивився на птахів, що летіли над вікнами тринадцятого поверху. Він мовчки кивнув головою, і вони пішли пити каву. Вони пішли у своє таємне місце, хоча про те місце, напевне, знав кожен. Лінда пила каву, а Русланчик курив ментолову сигарету.

– Ти знаєш Лізу. Так, ти повинен знати Лізу, - почала Лінда.

– Так. Та, з новин, - підтвердив Руслан, але ніяк не міг пригадати Лізиного обличчя; він лише знав, що Лінда таємно в неї закохана і що це справа, як і всіх гомосексуалістів, безперспективна.

– Сьогодні вона підходить до мене...
– далі він нічого не чув, а лише відчував, як з Лінди сповзає впевненість і вона робиться незграбним хлопчиком, з чистими смарагдовими очима.

– ...і кладе поперед мене папірець. Розвертається і йде, - продовжує Лінда, а Русланчик уявляє високу і феміністичну, з нервовими конячими рухами Лізу, як вона зникає в отворі дверей.

– Ну, і що там, Ліндо?
– говорить він.

– Майже нічого, - Лінда кладе папірця на столик: на папірці люд-ська п’ятірня, з двома синіми лініями, а внизу ліній літера Л.

– Ну, і що це? Вона тобі не роз’яснила, що значить оцей ману-скрипт?
– спитав Руслан.

– Ні. Поклала і пішла, - й у Лінди налилися сльозами очі.

– Тут літера Л. З таким же успіхом вона могла означати і "Ліза".

– Так, з таким же успіхом вона могла означати, що це Ліза, - ска-зала Лінда і зробила спробу гігієнічною серветкою обтерти сльози.

– Тоді підійди і запитай, що вона хотіла цим сказати, - спокійно виговорив Русланчик, але відчув, як холодний жах осаджує його, наче чифір наркомана.

– Але, розумієш, ну, ти розумієш, якщо вона щось знає?

– Кожен щось знає. У кожного таємниці, любочко. Головне, підійти так, як і вона, - сказав, холонучи, Русланчик.

– Зрозуміло. Підійти саме так, як вона, - сказала Лінда.

І тут його окропило холодним потом, він зробився маленьким, а тому пошукав очима опертя, та нічого не потрапило на очі, тільки рука помацала щоку, котра пеком пекла і смикалася.

– А може... Може, ти їй скажеш?

– Я? Ну, спробувати взагалі можна. Але, гадаю, треба витримати.

– Що витримати? Ах, ти маєш на увазі, що треба підійти пізніше?

– Саме так. Немає ніякої різниці.

– Так.

– Так.

Одна таємниця до іншої таємниці. Це так збуджуюче. Він звівся, наче показуючи, що розмова закінчилася, але насправді відчував себе невпевнено. Незатишність засіла десь всередині. У червоних анфіладах на верхотурі літали обскубані голуби. Нічого не зміниться, не змінилося. Автоматично він намацав пляшечку з пігулками, потрусив

у кишені двома пальцями, але вона була порожня. Руслан закусив губу, але одумався. Лінда пішла, якось непевно дивлячись під ноги, наче там повзали сколопендри, гадюки і різна нечисть. Зараз Русланчику дійсно не вистачало чоловічої компанії, грубих жартів, грубих рук. Лінда сьогодні дратувала його. І він розумів чого: зараз їх дійсно об’єднувала якась таємниця, але розгадки ніхто не знав. І він вирішив, що на сьогодні робота закінчилася. Навіть якби там на нього чекала призова нагорода "Еммі", він би ні за яке золото світу не лишився сьогодні більше на СК. Не оглядаючись, він пішов до прохідної, ловлячи шумовиння голосів, що переростали у справжній шквал. Боковим зором він бачив, що люди курили, пили каву, іноді кидали пару слів. Коли він вийшов під біле зимове небо, тривога розвіялась, лишилася одна досада від того, що пляшечка з пігулками порожня.

Машина пливла в густому тумані чорною горбатою автострадою. Навіть опинившись поза телебаченням, він відчував, що йому дихає щось противне у спину і не відпускає, наче щось ти забув, але повернутися і взяти не вистачає сміливості. Нарешті він припаркувався біля універсаму "Україна". Придбав пучечок квітів - зелених з синім. Усміхнувся продавщиці з бейджем "Марта". Вертлява білявка впізнала його, вискаливши всі тридцять два зуби. Руслан витримав паузу, ввічливо давши емоціям затихнути, а потім запитав Клима. Дівчина згасла.

– Він у "Флорі", - сказала і з дурнуватою усмішкою поспішила комусь назустріч.

На вулиці у нього зробилися ватяними ноги. Туман плутав між ногами, і доки він шукав свій "Лексус", то настрій у нього погіршувався до катастрофічного. Нарешті він рушив. Рушив до Клима, у клуб "Флора", з сауною, солярієм, косметичним салоном. Але голова роби-лася тяжкою, і чомусь не відпускала думка про Лінду. Він вдесяте прокручував їхню розмову, перевіряючи, чи не бовкнув чогось зайвого. Нарешті, коли сріблястий "Лексус" ковзнув у арку й очі наткнулися на неоковирну вивіску "Флора" з двома дельфінами і ще якоюсь незрозумілою завитухою, він перестав думати про Лінду. Але заборонене збудження, відчуття зради і гріхи ніяк не хотіли його відпускати.

Тому в кабінеті вони механічно кинулися тискати один одного.

– Страшно мені, Климе, - сказав він.

– Страх збуджує, - резонно зауважив Клим.

Русланчик промовчав. Голову йому наче накачали розтопленим епоксидом. У нього шуміло в вухах. Кольорові метелики пурхали кабінетом. Відчай низьким високовольтним струмом пройшовся повітрям. За відчаєм прикотив невимовний сум, скрушний і жахливий, від якого нікуди, навіть у похіть, навіть у виткану роками радість не сховатися.

– Перестань, мені противно, - просипів він.

– Ти збожеволів, - піднімається Клим.
– Це ні на що не подібне. Ти набрався дурних звичок, Руську, від твого ментяри.

– Вибач. Вибач. Вибач, - Русланчик підгорнув ноги і захникав. Намацав, наче сліпий, склянку води; склянка упала, нарвавшись на негнучкі пальці.

– Серце. Вибач. Я дійсно не знаю, що зі мною. Тисне в грудях. Зараз попустить.

– Амфітамін, - спокійно сказав Клим і підняв стакан з підлоги.

– Вибач. Все, трохи попустило.

– Нічого, нічого, - Клим погладив Русланчика по голові.