Жінка його мрії
Шрифт:
Відтоді, коли він вийшов на підтоплений сніг, його не полишала одна думка: що хтось або щось втручається в його життя. Це лякало майора. Наче релігійні дитячі жахи накинулися на нього з закапелків минулого. Хай там що, а він більше нічого такого не дозволить. Його водій лише повернув голову, понюхав повітря і запитав:
– Щось трапилося?
– Вони найшли руку Руслана.
– Оце тобі. А де сам Руслан?
– Маю надію, що живий, - сказав майор з виглядом людини, яка думає про що завгодно, але не про синову руку.
– Куди їдемо?
– До Магріба.
– В пітушатню?
– Саме туди.
Майор
– Що це з ним?
– здивувався майор і поважно пішов крихітною кав’ярнею, освітленою неправдоподібно синім кольором.
Нарешті Магріб зупинився і сів, важко отираючи піт. Не кажучи жодного слова, товстун тицьнув майору журнал, мокрий від слини.
– І що це?
– запитав майор.
Водій ще не полишав надії витягнути Магріба за комір.
– Що це?
– вже роздратовано повторив майор.
Тоді Магріб ухопив журнал назад, полистав і прочитав. А читав він десь таке, що один чоловік захопив у заручники двох охоронців, гвалтував і катував тиждень, а потім викинув з балкона. Подробиць ніяких, але всі подробиці були в очах Магріба.
– Ну, і це все?
– майор пошукав очима, де сісти.
Водій чекав наказу, пересвідчившись, що ніколи він не вгадає, що у майора на думці. Магріб рвав журнал, а майор стояв і відчував, як у немічному тілі, на порозі старості, токами тече життя. Він сказав:
– Пішли звідси.
Потім знову була дорога і ніч, така безконечна. І дорога, і ніч нагадували йому про самотність життя. В феєрверках вогнів - білих та синіх, - під нудне вжикання музики він почав думати про Ладу. Лада не хотіла народжувати. Коли завагітніла, зробилася прозорою, наче невидимка. Кволість рухів, сповільненість вимови, сомнамбуліч-на розгубленість, швидше, нагадували передсмертну агонію. Саме так. Вона сиділа на розхитаному віденському стільці, поклавши руки на опуклий живіт, що був якийсь гострий. Швидше, нагадував узбецьку диню. І найпротивніше було те, що вона була ніяка. Від того навіть смерділо. Саме з цим незвичним запахом, фантомом запаху, майор жив, відколи на світ з’явився син. Запах цей періодично зникав, потім знову з’являвся. Подовгу висів разом з її парфумами. Майор підвів голову, бо зловив на собі погляд водія, і в очах кожного була одна й та ж думка: старість поволі все ставить на свої місця. І водій сказав, відкриваючи дверцята авто:
– І як воно виходить? Ти живеш, а потім починаєш мріяти про смерть. Ось так: закрити очі і не прокинутися. Все воно вчасно приходить: втома і думки про смерть. Але не сама смерть.
– Да-м... На це довго чекати, а коли звикаєш до життя - бац! І все.
І тут майор побачив того дженджикуватого лейтенанта. Він, той схожий на блазня лейтенант, заважав. Той тримався за ручку дверцят і усміхався.
– Підкинете, майоре?
– Я
– Підкинути і не впіймати.
– Розумний.
– Еге ж.
Майор зупинив водія. Жест його був якраз таким, що уособлював силу і впевненість накопиченого досвіду не одного покоління державного чиновництва. Раніш від такого жесту брало морозом. Але на лейтенанта це не подіяло. Він стояв надто близько до майора, і це його дратувало: солодкий запах вгодованого і заможного чоловіка.
– У мене є ордер на обшук вашого помешкання, - лейтенант помахав папірцем.
– Тільки-но підписаний.
– Ага. А до чого тут мій автомобіль? Метро не працює?
– Для Магріба - точно, - лейтенант сховав папірця, додав: - Давайте поговоримо і... домовимося... Про щось більше... чи менше, У всякому разі, я не хочу лаятися.
Майор дістав сигару, відчинив дверцята і запросив лейтенанта сідати.
– А що з тим пєдіком?
– Повісився. Чи повісили. Але це поки що не має до моєї розмови ніякого відношення, - сказав лейтенант.
– А що, демократи не люблять голубих?
– хихикнув водій.
– Поїхали, - сказав майор.
– Це інша справа, - згодився добродушно водій.
Лейтенант пригнув голову так, начебто щось побачив на тому кінці вулиці, але майор здогадався, що його здивувала переміна погоди; саме це якраз об’єднало їхні думки.
– Погода, - сказав лейтенант.
– Клята погода. Змінюється ледь не кожної хвилини.
– Як і події.
Машина рушила. Смуга траси з погаслими ліхтарями. Лейтенант витягнув фотографії і попросив водія включити світло. Майор взяв і швидко переглянув.
– Вам це про щось говорить?
Майор знову переглянув, так, начебто хотів більше впевнити у своїй правоті лейтенанта, а не тому, що їх не розгледів.
– Ні. Це Лада. Моя дружина. А цю я не знаю, - сказав він.
– Годиться. Але у мене є інформація, що це не ваша дружина, - лейтенант пошукав сигарети, але, напевне, згадав, що покинув курити.
– Вірніше, не ваша дружина похована.
– Дивно, - майор був спокійний.
– В такому разі ви можете обшукати моє помешкання. Але прохання: зробіть це сам. Не...
– Добре... Я вам довіряю... А зараз висадіть мене ось там, - і він вказав на самотній ліхтар. Ніхто не здивувався, але дорога знову їх привела майже впритул до кав’ярні для голубих. Тільки водій сказав:
– А це тут така завжди чудасія. Їдеш в інший бік, а потрапляєш знову сюди.
Лейтенанту напівпорожня зала нагадувала післяноворічну гулянку. Ртутними плямами бігало світло. Не вистачало серпантину, перекинутих пляшок, блювотини, презервативів і ще чогось. Лейтенант не відривав бокового погляду від вікна. Дійсно, стояв туман. Нічого, - подумав, - людина завжди хоче до чогось дотягнутися і долучитися. Потім він перевів погляд і зустрів десятки нерухомих пар очей. Очі дивилися на нього, і в них стояв тупий страх. Такий жах буває, коли людина напевне знає, що відступати нікуди: позаду бетонна стіна, попереду безодня. І ніякого виходу. Лейтенант обігнув стійку, але погляди лишилися нерухомими. Магріб сидів навшпиньках. Тіло підвисало, ледь торкаючись пальцями підлоги. В руках журнал. Шию перетягувала гітарна струна, одним кінцем зачеплена за дверцята шафи, що позаду.