Жінка його мрії

Ульяненко Олесь

Чорний пірс випнувся з-за повороту крилом космічного авіаносця. Він боровся сам з собою, як здоровий глузд з брехнею, як хворий на СНІД - за останні крихти задоволення і життя. Ніч поповзла одним цілим желатиновим шматком, і місто всередині тремтіло іграшковим, поламаним дитячою рукою, новорічним кошмаром. Лада спала, згорнувшись калачиком, на задньому сидінні, накрита махровим червоним пледом; оголена частина її литки, по-хлоп’ячому міцна, з налитими круглими м’язами, неймовірно біла, наче виліплена зі снігу. З божевіллям боротися однаково, що зі смертю, вирішив він, заводячи машину мокрим асфальтом під густе намисто новорічних та різдвяних гірлянд. Він відчинив бокове скло, і мороз відбив запахи. Зараз йому захотілося, щоб вона щось сказала, загубила одним словом цей вечір, ніч, наступаючий ранок; вона повинна сказати, щоб він дав їй спокій, інакше не може бути. Пічка гріла ноги теплим котом. Він мовчки усміхнувся, донюхуючись до запахів. Вона, напевне, ляпнула б таку нісенітницю, щоб ти повернувся обличчям до долі, нарешті зрозумів і таке інше, і так далі. Але вона банально собі спала, згорнувшись калачиком. Він ні у що не вірив, навіть у свої почуття, сховані так глибоко, наче у пеклі, наче на краю раю, котрі для нього зараз звучали не менш смішно, ніж признання чогось, звинувачення в чомусь, у що він давно перестав вірити і сприймати всерйоз. Хоча він згодився, задоволено муркнувши під носа, що цієї морозної, з червоним язиком неба ночі відбулося щось неймовірне. І йому

зробилося порожньо і кисло. Він шарпнув зі злістю віконце. Насправді ти чекав подібного так довго, зашепотіло на вухо, ого-го як довго. Він задихав часто, намагаючись, через силу, не дивитися на її широке обличчя. Йому примарився вкотре тремтливий фантом, що вже угніздився і сів на тім’я, щоб увігнати пазурі. Він був певний, що хтось керує ним. І його це розлютило. Його розлютила безпомічність, сиза дірка пустоти на кінці міста, там, де повинно зійти сонце, тягуче, як меляса, паскудне, наче всі його смертні гріхи. Фу-у... Тверді удари підборів - це крутився яскравою дзигою Центр. Люди вишмигували, наче з отворів, наче з каріозного велетенського рота. Холера, що таке лізе в голову! Мороз тремтів у повітрі, відчувався фізично, і йому було байдуже, наскільки гарно це чи погано. Головне - його запрограмований мозок починав давати збої. Щось таке невідоме солодко проспівало на дні його самого: люди вулицями йшли у пустелю своєї самотності. Он хоча б та чорнявка, по-хлопчачому стрижена, зі смішними вушками, прикрашеними красивими кульчиками у вигляді мініатюрного виноградного грона; засмагле обличчя, великі сяючі очі, обернені до свого хлопця, кремезного, у дорогому хутрі, з низьким лобом і розум-ними мавпячими очима. Дівчина майже не рухалася, принаймні так видавалося. На поверхах "люкс" готелю горіли намистом вікна. Пара ступала скрипучим снігом на товстих підборах, і дівчина продовжувала дивитися на хлопця широковідкритими очима. Хлопець дивився прямо, ухилявся, але, здавалося, йому байдуже, про що говорить подруга. А потім вони зникли в мороці міста, зникли, наче їх ніколи не існувало. Йому зробилося сумно і моторошно. З дитячим відчаєм він подивився на верхотуру готелю. Лада прокинулася, позаду почулося уривчасте сопіння, так, як роблять це діти або школярки. Пустота балачки просилася на язик. Коли він обернувся, Лада сиділа, підмостивши під себе ноги, і терла очі кулачками. Хоч у цьому він не помилився і за звичкою пошукав сигарету в бардачку, але знайшов тільки дамські, схаменувся, що машина точно не його і він давно не курить. Ні, справа тут не в Ладі, вирішив він тоді, хоча справа саме була в ній. Оце таки щось прийшло, разом з цією бабою, влізло у ним же заблоковану свідомість і почало зсувати до кінця провалля, туди, в пустелю безкінечності, де карикатурами повзають закоцюблі на морозі люди. І ні біса більше. Нічого вона не хотіла такого сказати. Пішло воно все під три чорти. Але та простота, якою він так упивався, зникла. Це як крутими стежками дертися кудись у невідомість і у темряву після доброї вечері, після жінки, після того, як ти відчув владу і насолоду. Пилюка в кінці вулиці, снігова пилюка, зі зникаючими на очах людьми. Того дня він ясно зрозумів, що його щось підштовхує в інший бік, знову на той бік безмовної ріки предків, звідки він вийшов. І він не хотів ані признаватися і повертатися, зовсім по-дитячому тримаючись механіки власних ви-творів. Тоді вперше за стільки років він з оскомою на зубах, з сухими очима подумав про Бога. І тоді вирішив, що Лада ніколи не зачепить його серця, тому що вони стоять на одному березі, він же перебрався добровільно, одного разу чистосердно вирішивши, що так буде легше перебувати і діяти у навколишньому світі. Бути, як всі, коштує теж недешево, так гадав він тоді, дивлячись на людей, які метушилися у яскравому зимовому передноворічному каскаді вогнів та повітря, здавалося, просякнутому найбанальнішим словом "щастя". Саме того вечора він зрозумів, що вона хотіла сказати. Вона говорила своєю підлітковою мовою: якщо ти відмовився, то не слід повертатися і в усьому треба триматися своєї сторони. Він навіть не задумувався над тим, чи помилялася вона. Емоції вичахли, стали, як розтоплений холодець. Світ паскудно вирячив на нього свої зіньки, і він нічого не розумів у ньому - щось лапате, як стонога. Почуття спустошеності наповнило його. Дивлячись услід людям, він підтиснув по-дитячому ноги і вилаявся з тихим попискуванням, наче щур, якому одгризли хвоста. Лада зараз - просто Лада, і була тим дівчиськом, що добре відтягнулося і втомленою мокрою сучкою повертається додому, різниця тільки в тому, що вона опинилася тут з народження. Він дивився на її вогняний локон волосся, дбайливо і впевнено перехоплений защіпкою для волосся. Вся вона охоплена фіолетовим серпанком, тільки двійко непорушних очей, невинних, як наступаючий тугий ранок, і вираз обличчя такий, наче за прочиненими дверима на тебе чекає кімната, повна хижих звірів.

– Тобі коли у консульство?
– вона підкурила сигарету, тримаючи її одними кінчиками пальців, і вже потім лиснула поглядом по трасі з брудними чорними калюжами. Погляд підвівся вище, і він прослідкував за ним. Вікна гасли, згорталися жовтими шматочками фольги; зорі тремтіли, нагадуючи дешеві солодкі бурульки, підвішені над містом, з рожевими обламаними клешнями вулиць. Він знову пригадав снігуроньку в дешевих чорнильного кольору колготках, з блискітками, наче дроблене скло, з пружними ногами, довгими і незграбними; він чомусь пригадував, як вона рухалася навколо ялинки зигзагами. Машина котила порожньою вулицею, і він весь час повертався до початку їхнього дня, дня, що обіцяв багато чого, як і все в житті, а приніс пустоту, як у діжі, а ще у його свідомості настирливо з’являлася снігуронька, мовби у зламаному слайдоскопі чи дешевій порнокартині. Йому задерло в горлянці. Лада зробилася непомітною. Вона відчула це і просто цікавою білочкою сиділа на задньому сидінні і спостерігала за його потилицею. Обом, скоріше за все, хотілося позбутися цієї ночі. Хоча це тільки йому видавалося. Проте хвилин за десять до того, як приїхати, він повернувся у дійсність, щоправда, виходило так, начебто він увійшов у кімнату, а відчув себе ув’язненим у тюремній камері. Шум коліс, шум мотора, шум парку наводили на нього якусь божевільну втому, котра завжди буває перед тим, коли ти дійшов до чатованої в пам’яті, в уяві межі, і ось - відбулося. Насправді вона, Лада, підвела його до того, що він сам хотів, але впродовж стількох років боявся вимовити вголос. Він солодко видихнув. Машина припаркувалася біля безлюдної стоянки, забитої важкими лендроверами і хамерами. Вистрілив свіжим зеленим потоком фонтан зеленого вогню за будинками, розсипаючись малиновими і жовтими цвяшками на дахи. Але Лада мовчала, і він повів машину трохи далі.

– Висадиш мене на Городецького. Я пройдуся пішки. А ти їдь. Машину завтра заберуть, - сказала вона і пішла, навіть не поцілувавши. Вона зникла так швидко, що він не встиг кліпнути оком.

Зараз місто повернулося іншим боком. Глухо і напівтемно тягнувся він Повітрофлотським, потім зупинився на роздоріжжі і повернув на Солом’янку. Віддаля побачив темний кострубатий патик ялинки. Там вітер крутив вихори, хилитав гірляндами і гуляв порожнім місцем зміїстими тінями. Він об’їхав кілька разів площу, ялинку, маленький вибілений будинок, що якимось дивом примостився до бетонних склепів. У нього зарізало у лівому оці. І він повернув до скляної будки дешевої кав’ярні, неправдоподібно довгої, з низькою стелею. У кав’ярні було порожньо. Знову цей паскудний сірий колір, що переходив у сині тони, і зверху, прорізами, іржавий, на цей раз

від мініатюрних лампочок, вмонтованих у стелю. Наприкінці, в самому кутку, під миршавою ялинкою сиділа вона, дівчисько у брудній білій куртці снігуроньки і синіх колготках з золотими блискітками, що в цій обстановці виглядали достатньо шикарно. На вигляд їй було не більше вісімнадцяти. Вона сиділа за столиком, занадто низьким, тому вся зсутулилася, піднявши плечі, і пила з білого пластикового стаканчика паскудну горілку. На столі, в одноразовій тарілці, лежав надгризений бутерброд, наче одірвана з жилами чиясь плоть. Він підійшов і сів. Руки у неї були з довгими ворушкими пальцями, видавалося, що від них іде тепло, життєдайна сила. І дійсно, ближче вона виглядала незграбним цибатим дівчиськом, з ніжним обличчям і суворими чорними бровами. Вона була вродливою, аж занадто. Тут наповзло на нього: так, ця зустріч невипадкова. Але він струснув головою на її мовчазний прихований подив. І в цю хвилину вона подивилася на нього так, як дивляться на чоловіків дівчата з вулиці. Шум у вухах і голові наростав. Він підвів руку, затягнуту в чорну рукавичку, і торкнувся скроні двома пальцями. Краєм ока крізь щілину напівпрочинених дверей він побачив шпиль пожежної частини. Зараз знову в пустій кав’ярні потягнуло холодом, і щось невимовно противне надавило на плечі. Він сидів у модному пальті, з широкими плечима, з вгодованим рожевим обличчям, розпускаючи бутонами квітів міазми іншого світу. Значить, відлягло, знову вернулася впевненість. Принаймні так дівчина повинна це зрозуміти зараз.

– Ковбасить?
– запитала вона і надпила горілки.

– Щось подібне до того, - відповів він їй у тон.

– Хочеш, я поїду до тебе? Або ти до мене? Тут недалеко, - спитала вона і дістала повільним, трохи манірним жестом, що зовсім не личив снігуроньці, сигарету з кишені і підпалила.

– Скільки...

– Там видно буде...
– вона вирівняла сигарету пальцями, звівши на нього свої фіалкові очі, часто моргаючи, як дитина.

– Мені не подобаються жінки, які не знають собі ціни, - сказав він.

– А тобі яке...
– вона затнулася, подивилася впевнено, але в тих очах, як сподівався, він зовсім нічого не побачив.
– А скільки...

Він витягнув гаманця і поклав п’ять сотень зелених.

– Це для початку, - не дав прийти їй у захоплення і подивився на тонкий, як спиця, шпиль пожежної вежі, об котрий дерлося незворушне нічне небо. Під ними хмуро світив ліхтар.

Звичайна кімната у теплих тонах з ялинкою у вікні, без Діда Мороза. Залишки дня ще густо лежали на губах. Він ніколи б не подумав, що такий чутливий. Щоправда, всьому треба було дати раду. Але на цьому його думки зупинились. І знову вкотре за вечір він не розумів, що відбувається, наче ти під кінською дозою наркоти і весь твій попередній досвід летить свині під хвіст. Не знати чому, зовсім не передбачено перед ним почав виникати образ жінки. Можливо, то була Лада, а може, і ні. Але все скінчилося, вирішив він. Принаймні цього дня. Дівчина встала і пішла на той бік кімнати, а він заворожено спостерігав за її голим тілом. Зараз було одне бажання - заплющити очі. Більше нічого. Але, на свій подив, це бажання йому ніяк не виходило виконати. Він дивився на дівчину. Вона випила, потім за-кинула голову надто високо, видихнула, показуючи, що все напевне закінчилося і все було не так погано, чи ще щось на не зрозумілій йому жіночій мові. Хвилину тому йому видавалося, що він знайшов відповідь, вихід з пастки, куди його заманила Лада. Але це смішно зараз, навіть не нагадувало ілюзію. Кров шугала йому у скроні, підійшов до дівчини, що сиділа і курила свою смердючу, так, похітливу папіросочку. І вона сказала, дивлячись в його припухлі щілини очей:

– Ти брудна тварюка. Я краще піду.

Він здивувався, принаймні зараз, бо нічого такого не зробив. Дівчина дивилася пильно, насторожено, наче розсерджена й ображена гімназистка, тільки замість морозива - пляшка горілки. Нараз йому зробилося ніяково. Він підвів руку, наче намацуючи простір між ним і нею, помахав пальцем, клацнув пучками.

– Ти нікуди не підеш, - сказав він і додав: - Тому, що не хочеш.

– Я так і знала, що цим закінчиться. Я вашого брата за версту чую. Давай домовимося: я лишаю собі всього сотню, а решту повертаю, - сказала вона.

– Я...
– далі він не знайшовся.
– Ти не так подумала, - швидко затарабанив він, спостерігаючи, як дівчина натягує на себе одяг.

– Я все прекрасно зрозуміла. Добре, я лишусь, але я передзвоню...

– Діду Морозу, - вирвалося у нього.

– Ага, - сказала вона, запихаючи до рота сигарету і набираючи номер мобільного, не спускаючи з нього проникливого погляду смарагдових очей.
– Дякувати Богові, що ти не називав мене феєю. Ніяк не називав. Ти мені сподобався. Аллє. Ага, Борь, я тут підробіток знайшла, да, нехай Люська біля ялинки побігає, ага, пока.

І вона знову була така, наче він віддалеку дивився на неї. У нього крутилася тисяча запитань на язиці, але на жодне, він знав, вона не відповість і тим паче не скаже правди. І він пішов шляхом найменшого опертя, він збудився і потягнувся губами до її очей. Йому хотілося їх випити.

3.

Капітан Величко, із спецпідрозділу по розслідуваннях особливого призначення, дивився телевізор. Він був взірцем таємниці, нудної, як і всі державні справи, біля яких Величко обертався. Він стримів перед телевізором годинами, обтягнутий шкірою, наче чемодан. Відкопили-вши губу, капітан поклав пульт, набрав у широкі груди повітря, затри-мав, порахував до чотирьох, а потім видихнув. Кімнату заливало сонце, хоча на вулиці стояв мороз, мінус десять, і цього досить, щоб втискати голову у плечі. Стеля його кімнати нагадувала метрополітен. Високий прозорий купол з різноманітними малюнками, що зараз бігали дивними відображеннями у нього під ногами. Величко поклав пульт і подивився у глибину кімнати. Десь далеко, так видавалося, обман зору, розвалився у незалежній, трохи розв’язній позі його коханець. Зараз коханець повернув голову і глянув на капітана. У його погляді читався німий подив: третя година, а капітан просиджував біля телевізора до четвертої.

– Її поховали, - сказав капітан і підійшов до бару, дістав звідти пляшку "Смірновської", налив одну чверть у грановану склянку, випив залпом, подумав, потім ще налив.

– Чого ти так в хріна переймаєшся?
– відповів його коханець, високий, з широкими, навіть ширшими, ніж у Величка, плечима. Чесно кажучи, Величко не любив ані чоловіків, ані жінок. Якби було це можливим, то капітан обходився б і без тих, і без інших. Це було єдиною його проблемою. Інших не існувало. Він підійшов до вікна. І вікна він теж не любив. Особливо в столиці. Всі вікна в Києві, як не дивись, виходять у двори, на дахи, ще кудись, але тільки не на вулиці. Принаймні у більшості випадків. Величко знову набрав у легені повітря й одним рухом, досить витонченим, чітко і жорстко дав ляпаса коханцю. Той хилитнувся, закинувши голову, наче його відкинуло невидимою силою. Руки Величка вже покоїлися у кишенях.

– Я скільки разів говорив, щоб ти не допускав зі мною подібного тону.

Коханець замахав рукою, так, як обтрушують руку жінки.

– Чорт, у мене фотосесія на четверту, - сказав він.

Величко, не змінюючи пози, дав ляпаса ще влучніше, ніж першого разу.

– Не повторяй ім’я того, - прошипів капітан.

Коханець засміявся спочатку єхиднуватим дитячим смішком, потім упав на крісло і захвицав повітря ногами. Капітан приховав мимовільну усмішку. Але за хвилину сміх коханця перейшов в істерику. З очей, вічно здивованих очей, бризнули сльози. О, цей старий голос кохання, капітан став ближче до вікна. Місто лежало на його очах білими пагорбами. Він підняв руку, зелену проти світла долоню, і помітив на пучках кров. Кров, на диво, була зеленою.