Жінка його мрії
Шрифт:
– Завтра у нас крута вечірка, - сказав ділок.
– Все одно бардак. А де бардак, там...
– капітан пошукав потрібне слово, продовжуючи йти довгим коридором, обминаючи ящики з помаранчами, ананасами, яблуками і морозивом.
– Холодильники переповнені, - сказав охоронець.
– Ламай у себе?
– запитав капітан.
– Він за стойкою бару. Людей майже немає. Є крихітка Бібі, як завжди вгашений. Він чіплявся до якогось натурала. Сьогодні вийшла потасовка. Можуть бути неприємності, - сказав охоронець.
– Ти хочеш сказати, що я якраз вчасно?
– Я нічого тобі не говорив, капітан, - і з цими словами
Зал дійсно напівпорожній. Стриптизні жердини пустували, тільки біля одної крутився обдовбаний Бібі, але ніхто на нього з присутніх не звертав уваги. Бібі походив з багатої родини і з дитинства любив одягати жіночі шмотки. Потім це стало потребою, але виховання і суспільна думка примушували його кожного дня ходити на роботу, а вихідні збавляти у "Золотому голубі", де про нього ніхто майже нічого не знав, крім Ламая, хазяїна клубу, та кількох клієнтів. Бібі йому не хотілося бачити. Вони знали один одного у тому житті, а тому коли перетиналися, то чемно кивали головами і розходилися, принаймні нічого ворожого. За столиками, під світильниками, що зображали пальми, сиділо троє чоловік. Двоє явно плакали за каталажкою - обдовбані до такого чамору, що їм столи видавалися білими маль-дівськими пляжами. Величко пройшов темною стороною до бару, сів за стійку. Ламай зробив здивоване обличчя і поправив розкішне каштанове волосся рукою. Одягнений Ламай був зараз у шикарну сукню від Версаче і десь віддалено нагадував Ванессу Параді, тільки на чотири розміри більшу.
– Привіт. Як завжди коньяк?
– замість привітання сказав Ламай.
– Так. І каву поміцніше, - відповів капітан і глянув через плече на Бібі.
– Ти не боїшся, що через цього сучого сина у тебе будуть неприємності?
– У тебе настрій паскудний?
– спитав Ламай, ставлячи перед капіта-ном каву і коньяк.
– Ні. Просто я не хочу віддуватися за цього покидька, - процідив крізь зуби Величко.
Капітан випив коньяк залпом, наче горілку. Каву пив маленькими ковточками, з насолодою прислухаючись, як рідина опускається до порожнього шлунка. Бібі зліз зі сцени і підійшов до бару.
– О! Привіт, привіт, - сказав він і обняв за плечі капітана. Величко скинув руку і продовжував пити каву. Бібі ображено розвів руками, відкопилив губу і, похитуючись, побрів до бару. Ламай кивнув головою вишибалі.
– Він не той, за кого себе має, - процідив Величко.
– Х-м-м, подобається, нехай грається. Це справа вибору, - відповів Ламай.
– Ти так думаєш, - капітан закрив сигарету.
– Я знаю, - Ламай поправив зачіску.
– Сьогодні якийсь довбонутий день, - капітан допив каву.
– Всі знають, лише я один нічого не знаю. Всі вчать, і ніхто толком не тямить про те, що говорить, але говорять з таким видом, наче вони вхопили Магомета за бороду.
– А от про це не треба, - Ламай розвернувся спиною, почав пере-ставляти пляшки.
– Агов. Ану повернися до мене, - наказним тоном сказав капітан.
– Мені нема про що говорити. Про такі речі, - сказав Ламай, пораючись зі своїми пляшками.
– Саме про це не хочу говорити.
– Про що?
– Про дві речі я не говорю. Про те, чим я є насправді, і про Бога, - Ламай обернувся і поставив пляшку перед капітаном.
– Можеш наливати. Я пригощаю.
– З усього було видно, що Ламай хоче поговорити, і не тільки від того, що
– Ти віруючий?
– запитав капітан.
– Так.
– А як тоді клеїться до тебе...
– Просто. Я просто впевнений, що не через нас завалиться цей світ. З тобою ж навпаки. Ти перескочив у наш світ і перетягнув до нього свої болячки.
– Дивно, - капітан скрипнув зубами.
– Нічого дивного. Ти був надто чесним і надто погано вихованим, дорогуша. Тобі сказали, якщо ти грішний, то не маєш ніякого права на спасіння. Ніхто, голубе, не вірить у спасіння, але вірить у Бога. От і все. Це і є гріх. Не бути тим, ким є насправді. А ти у нашому світі відчуваєшся зрадником. Але ніколи не треба допускати неповагу до того, що тебе створило і що рухає тобою...
– Ти несеш ахінею. Сьогодні ви всі з’їхали з котушок. Я не хочу говорити про це!
– Але думаєш.
– Напевне. Ти перемудруєш, підарок.
– Я знаю, капітан, твої проблеми, - пропустив Ламай останнє крізь вуха.
– Ти мої? Не сміши.
– Я знаю, чому ти не любиш Бібі, і знаю, капітан, твої проблеми.
– Ти мої? Не сміши.
– Я знаю, чому ти не любиш Бібі.
– Ну, і чого?
– Він ідіот.
– Саме ідіот. Він біситься з жиру, падлючий мамин синок, - сказав капітан.
– Десь так. А у тебе інша ситуація. Ну, скажімо, коли довго дивишся на щось, то втомлюєшся. А потім одного ранку воно робиться чужим і непотрібним. Ось саме це сталося з тобою, - Ламай налив собі коньяку, випив.
– Хочеш відтягнутися?
– несподівано спитав Ламай.
– Там у кабінці новенький. Цілу ніч сидів. Наших баришень боїться як вогню. Ха-ха.
– Спробую, - капітан повернувся так різко, що шкіряний піджак на спині затріщав.
Новенький, як його назвав Ламай, був одягнений у червоні вельветові штани, мав мавпяче поморщене личко, довгі і гнучкі пальці і жіночий погляд. Такий собі лубковий чортик, що зіскочив з картинок православних святців. Капітан замовив випити і присів біля нього. Новенький смоктав якусь зелену бурду, і його погляд повзав по-верхнею стола весь час. Сором’язливий погляд.
– Мене звати Ніком, - сказав новенький.
– Ага, - тільки й відповів на те капітан.
– З вами це вперше?
– запитав Нік.
– Що саме?
– Ну...
– Нічого вперше не буває, - сказав капітан Величко і сам здивувався.
– Так. З кожним витком розвитку людство втрачає свою наївність. У нас стара мудрість, як сто років без сну, - несподівано сказав Нік.
– Шо-о?
– потягнув ніздрями повітря капітан, і відразу його занудило: від Ніка перло залежаним сиром, невипраними шкарпетками, і все це приправлено дорогими парфумами. Нарешті до Величка почало доходити: просто доходяга цей звихнувся на філософії, на книжках.
– Йшов би ти додому, - спокійно сказав він.
– Не залазь у це гівно.
Нік був відкрив рота, але капітан різко обірвав його.
– Ні слова про Бога. Не в цій помийниці!
– сказав і здивувався ка-пітан Величко.
Потім заглянув у знічені очі Ніка, поплескав по плечу і пішов до виходу. Бібі знову корчився біля жердини.
Чорне, блискуче, наче обсидіанове, небо тріснуло синім холодом. Капітан гальмонув і зупинився, спостерігаючи, як крига склом сиплеться під ногами людей, що рухалися у чистоті повітря наче заведені.