Жадані пороги землі
Шрифт:
Єдиною втіхою для Фіалкового була можливість спостерігати, та й тут його спостигла невдача. Адже машина часу так само була усього лишень ароматом квітів, яким не судилося розквітнути, а тому вона партачила. Вона не перепровадила Мандрівника в добу будівництва пірамід. Вона занесла його в Трою перед початком Троянської війни. Тоді — на чудесний острів Мадагаскар в тривожні часи урядування Ранавалуни Кровожерної, колишньої першої дружини, а потім, відповідно, першої вдови славного короля Радами. Мандрівник прагнув єгипетських пірамід, а вередлива машина пропонувала йому то палаци й храми Аюттхаї, зведені тайським владарем Раматібоді Першим у чотирнадцятому столітті нашої ери, то безладне будівництво Вавілонської вежі, то зведення
На зупинці “Плодоовочева база” Фіалковий урвав свої щемкі спогади, бо порожній досі салон окупувала весела юрба. Спільною ознакою юрби був робочий одяг, авоськи, напхані овочами і фруктами, а також збуджений настрій. Юрба явно їхала з суботника, пробувала співати, і коли за кілька зупинок вона порідшала, невдатного Мандрівника в салоні вже не було.
Едгар подумки побажав йому доброї дороги, проїхав іще трохи і, відчувши нарешті, що зголоднів, вийшов у центрі міста й рушив до найближчої їдальні, що мала скромну, але поетичну назву “Весна”. Точніше, “Весною” називався ресторан на другому поверсі цілком сучасної будівлі, а на першому поверсі розмістилася їдальня.
Вільних місць тут майже не було. Кинувши погляд на столики, Едгар виявив, що перші, другі страви й компоти не мають популярності у відвідувачів. Популярність тут мало червоне вино “Ізабелла”, що його продавали на розлив за прилавком у правому від виходу кутку їдальні. (У ті часи таке ще було можливе). Біля прилавка було людно. Натомість другий довгий блискучий прилавок, що закінчувався касовим апаратом і гладкою молодицею в білому халаті, прилавок, що аж угинався від надміру страв, був цілком приступний для користування усім його добром. І Едгар скористався.
Він поглинав шніцель, запиваючи його компотом і знічев’я позираючи у вікно прикрашене не першої свіжості шторкою. За вікном ішли люди. Континуум, як звичайно, вирував.
Люди йшли кожен у своїй справі, і гадки не маючи про своє місце у Всесвіті. Не розмірковуючи про причини підозріливого мовчання інопланетних цивілізацій. Хоча інколи у застільних розмовах зринали раптом образи на інопланетян, що не балували нас своєю увагою.
Авжеж, космос мовчить. Ну а ми самі? Хіба ми самі доклали зусиль, щоб порушити статус кво? Хіба можна вважати справжнім прагнення до пошуку братів і сестер по розуму наше послання, відправлене з “Піонером-10” через космічний простір подібно до того, як Робінзон кидав у океан пляшку з запискою, не знаючи — хто, де і, головне, коли її виявить? І чи виявить взагалі. Чи можемо ми сподіватися на успіх, лише один раз заявивши про своє існування, вдавшися до радіохвиль, спрямувавши відповідну інформацію до кулевого нагромадження М 13? Та й про який успіх може йтися, коли на відповідь можна сподіватися не раніше, як через п’ятдесят тисяч років?
Ми чекаємо на зустріч із мудрішими, а що коли у Всесвіті немає нікого мудрішого від нас, і це інші чекають не дочекаються звістки, чекають на нас, щоб опанувати наші знання, чекають і покладаються на нас, із надією позираючи в зоряне небо?..
Авжеж, ми ніяк не можемо знайти слідів Вищого Розуму. А з іншого боку, може, наш Всесвіт усього лишень гарненька іграшка на письмовому столі якогось зоряного велета іграшка, яку він змайстрував у хвилини дозвілля якогось суботнього вечора? Хто знає… Ми б’ємося над загадками світобудови, ми силкуємося розгадати природу спалахів найновітніших, ми намагаємося убгати в рамки вигаданої нами гіпотези чорних дірок якийсь об’єкт ЛМС у Великій Магеллановій Хмарі, ми маримо
— Сумуєш, земляче? Плюнь, далі буде ще гірше. Досліди — том перший, думка — сто сорок дев’ята. І не найновіша.
Похмільна Особа сіла, не дожидаючись запрошення, обережно поставила перед собою склянку з “Ізабеллою”, поклала поруч цукерку, щоб закусити, зняла шапку і примостила її на колінах. В пальті їй, певне, було зручніше, ніж без нього. Якщо взяти до уваги відсторонено щасливий вигляд П. О., то три Едгарових карбованці давно вже пущено було в обіг.
— Чиї досліди? — запитав Едгар, відсунувши порожню тарілку і склянку на край стола.
— Досліди гіркого життя, — відсторонено відповіла П. О. — Мого життя. Така наша доля — шукати і не знаходити, пориватися і не досягати. Це з перших десяти. Те, що я зрозумів іще тисячі дві з половиною, а то й усі три тисячі літрів тому. Щастя — мара, і ми вважаємо щастям те, з чим давно звиклися. Теж із перших… — П. О. відчужено крутила в руках склянку і що далі, то більше впадала в меланхолію. — Все життя сподіваєшся на майбутнє, а воно, оманливо далеке, непомітно обертається на теперішнє і — не встигнеш хоч би втримати, зупинити, вдивитися — обертається вже на далеке минуле, і що далі, то важче дурити себе бадьорими думками про те, що, мовляв, усе ще попереду…
П. О. потягла “Ізабелли”, скуштувала цукерки, страдницьки сіпнула головою і зажурилася. Говорила вона дуже поволі, затинаючись, — чи то згадуючи, чи то під впливом поглинутих напоїв, — і дуже поважно.
— Так і помирають усі чудові мрії наївної юності, помирають, щоб ніколи вже не відродитися, бо відроджуватися міг тільки птах Фенікс, але ж він жив лишень у казках… Том другий. І взагалі, всі наші шляхи закінчуються глухими кутами. Тому, коли його спитали, задля чого він жив, він відповів, що жив, бо всі живуть. Такий, мовляв, звичай — жити. Там пошепотілися й спитали: чи варт було жити? Він відповів, що, на його думку, не варт… Там перезирнулися й винесли вирок: повернути його назад і примусити на покару прожити ще одне життя.
Трохи сп’янілий неголений чоловік років десь так за тридцять у сірому пальті сумно й туманно глянув на Едгара, зітхнув і тихо пояснив:
— Він зітхнув і пішов жити. Том четвертий. Думка передостання.
— А остання? — Едгар нахилився до сірого чоловіка, з якоюсь напруженою, хворобливою, болісною увагою вдивляючись у його рано зів’яле обличчя.
— Жити, коли важко — жити подвійно, — відповів сірий чоловік. — Гадаєш, я завжди був такий? Господи!.. Пам’ятаю, років десять тому… Восени в темному небі падають зірки. Гарно… А тепер і зірки не ті, земляче. Може, скажеш, що це падають зірки? Помиляєшся, земляче. Відра помийні з орбітальних станцій викидають. Абсолютно правдивий факт. Сам читав. Отак і живем, наче в тому пирогу з листкового тіста. Один листок — робота, другий-думки твої, думи твої, фантазії… Третій — спогади. Сумно, земляче… Отак… А про сюжетець я не забув. Дохленький такий собі сюжетець, та вже — чим багаті.
— А може, не треба?
— Треба, — розслаблено відповів Сірий Чоловік. — Борги треба віддавати. Навіть коли взяв у борг ціле життя… А втім, як хочеш, земляче. Може, й твоя правда. Сюжетець не вартий того, щоб із ним морочитись. Але знай — за мною не пропаде. Однаково завжди одне й те саме — думаєш, викручуєш собі мізки, втілюєш… А тоді виявляється, що все це нісенітниця, яка не часто трапляється, сумбур і штампи, та й ще висловлене було кимось до тебе, тільки набагато краще. А ти не здатний передати навіть сотої часточки того, що хотів. Не можеш, хоча й силкуєшся. Бліденько якось усе виходить. Перечитаєш— і плакати хочеться: яке ж бо все убоге! Отак, земляче. Марудишся, марудишся, і під завісу дістаєш те, що дістаєш… Кривдно!