Жадані пороги землі
Шрифт:
— Ви на когось чекаєте? — спитав він і одразу ж додав: — Якщо, звісно, не таємниця.
— А, яка ще там таємниця, — безтурботно відповіла Інга й граційно струсила з сигарети попіл. Навіть витонченіше, як Блакитний Лицар, коли він перебував за старовинним годинником у Місті Флюгерів. — Таємниці мадрідського двору! Ну, які у дворі, хай навіть і Мадріді, можуть бути таємниці?
Едгарові, певне, стало геть сумно, бо він похнюпив голову й став уважно вивчати тріщини на асфальті.
— Отже, ніяких таємниць, — провадила Інга далі. — Стою оце й думаю, йти мені до одного собі такого чи не йти. Розумієш,
Інга граційно пожбурила недокурок у повітря, і він, накресливши в темному небі світлу параболу, впав на тротуар по той бік провулка й покотився до паркана, наполохавши ту саму кішку, що здійснювала свій вечірній моціон.
— Гадаю, Дракон дзвонив не зі Штатів, — відповів Едгар. — Гадаю, він десь тут неподалік. І думаю, ти мусиш його пам’ятати.
Інга здивовано звела гарні чорні брови.
— А ти хіба його знаєш?
— Скажи, а колодязь ти пам’ятаєш? На подвір’ї в тітки Ніни. А город пам’ятаєш, хрести золоті на соборах, човен білий на річці? Пам’ятаєш?
Він нахилився вперед і пильно вдивлявся в її обличчя, намагався роздивитися її обличчя крізь тиньк рум’ян, помади, пудри, туші. Коли б це було можливо, він відкинув би її обличчя назад, підставив просто під безжалісне світло ліхтаря й дивився, дивився, дивився, доти, доки… Аж доки що?
Аж доки вона згадає? А якщо нічого не вийде? Якщо вона забула назавжди?
Він дивився на Інгу, і в її очах раптом промайнуло збентеження.
— Снилося щось… — прошепотіла вона. — Давно-давно… Щось снилося…
Він полегшено зітхнув, так наче скинув з плечей важкий тягар.
Ще є надія.
Є надія.
Є.
— Слухай, іди під три чорти! — сказала Інга. — Чого ти до мене причепився? Гадаєш, знайшов дурну? Не дурніша від інших!
Сердилася вона теж витончено. Тупала каблучком, кусала губи і намагалася плечем закинути сумку за спину.
— І добре, що не дурніша, — миролюбно відповів Едгар. — Саме тому раджу піти.
— А що там буде? — одразу ж спалахнула Інга, легко відкинувши роздратованість. — Музичка буде?
Едгар стенув плечима.
— Музичка — це добре. Я музичку люблю. Теревенитимуть — теж непогано, я люблю теревені слухати, особливо, коли баляндраситимуть про всяке. Але щоб ніхто не робив розумних фізіономій. Знаєш, є такі, сам такий, як валянок, а сигарету до рота встромить, баньки по-розумному вибалушить і почне терендикати про отих екстрасенсів та про дзен-буддизм. Сам колода колодою, нахапався десь в іншій компанії, сидів там тихесенько, анічичирк, дослухався, придивлявся, запам’ятовував, а потім пішов до бібліотеки, газет начитався та журналів, вдома перед дзеркалом натренувався, джинси нацупив і пішов провіщати в простішій компанії, де зовсім уже самі лантухи й
Тирада Чорноокої Власниці була щось на зразок автоматної черги. Стріляла Інга досить влучно, не помічаючи лишень, що кулі рикошетять і влучають у неї саму. Та головне — Інга усе ж стріляла, й це так само вселяло надію…
— Ой, то не той приятель там окопався? — вигукнула раптом вона, повернувшись до магазинчика.
Едгар подивився в той бік і побачив у напівтемній вітрині Відображення. Відображення робило запрошувальні жести і показувало на провулок, куди вже прослідували Юдіф, Сірий Чоловік із Двійником, літаюча тарілка і грузовик з номером “9054 КДТ”.
— Що ж він там у магазині робить? — здивувалася Інга. — Вахтером, чи що, підробляє?
— Та щось таке, — непевно стенув плечима Едгар. — Працює.
Він кивнув Відображенню, даючи знак, що він зрозумів. Майже ту ж мить у магазині засвітилася нарешті лампа, Відображення зникло, й замість нього перед очима постали шереги молочних пляшок, зграбненькі штабелі сирків і розставлені візерунком слоїки із сметаною.
Інга здивовано розчахнула свої гарні очі.
— Куди ж він подівся?
— Певне, пішов уже.
— Куди?
— Туди ж, мабуть, куди Вас запрошував Дракон.
Інга сплеснула руками.
— Ой, класно! А ти підеш?
Едгар не встиг відповісти, бо поруч них, майже біля самісінького ліхтарного стовпа, раптом матеріалізувався Фіалковий Мандрівник у часі. Фіалковому пощастило: якихось двадцять сантиметрів праворуч — і він надовго застряг би в бетонному стовпі.
— Ну й чувак! Хіпуєш? — отямившись, запитала Інга, встигнувши вже роздивитися дещо чудний одяг Фіалкового.
Вигляд у Фіалкового став іще ошелешеніший. Певно, з Інжиних слів він утямив, до якої доби потрапив цього разу. Він з натугою передихнув і перевів погляд на Едгара.
— Знову ви? Знов не туди потрапив? — простогнав він і, похнюпившися, знесилено прихилився до стовпа.
Фіалковий мав чудову пам’ять, якщо зважити на те, зі скількома представниками різних часів і народів він сьогодні спілкувався.
— Що це з ним? — занепокоїлась Інга. — Коліс наковтався, чи що?
Скориставшися хвилиною, коли Фіалковий перебував у стані, подібному до нокдауну, Едгар коротко розповів їй історію поневірянь Мандрівника в часі.
— Ха! — відреагувала Інга. — Апаратура підвела. Мені Лекс оце нещодавно теж історію розповів. Про одного чувака. Сам, певне, вигадав, Лекс може! Отож чувак отой народився, вчився, виріс і влаштувався кимось там на цю станцію, ну, як наш “Салют”. На орбіті. Все відбувається років через двадцять, у майбутньому. А фізики там, на орбіті, щось напартачили, якийсь, здається, вибух на орбіті, і хлопця того відкинуло в минуле.
Інга розповідала жестикулюючи, переводячи погляд з Едгара, що мовчки кивав і часом супився від її лексикону, на Фіалкового Мандрівника, який усе ще перебував у стані прострації, а проте, здається, починав уже дослухатися до її розповіді.