Жадані пороги землі
Шрифт:
— Ну от, — мовила Юдіф. — Прогулянка наближається до кінця. Я піду через подвір’я, а то незручно якось походжати вулицями з таким озброєнням. І кинути не можна, розумієш, любий?
— Я розумію, — відповів Едгар. — Я все-все розумію. І я дуже щасливий, що все-все розумію.
Юдіф знову підійшла до нього, легенько доторкнулася своїми губами його уст, і зникла, щезла в темряві за чорною чавунною хвірткою. Востаннє брязнув об чавун її меч — і все затихло.
Ні, звичайно, не все затихло. Провулком так само йшли перехожі, інколи проїжджали таксі й особистий автотранспорт, з вікна другого поверху на протилежному боці провулка стишено линула на тротуар електронна музика,
— Пестливий холод шле височина, — декламував розхристаний. — Прозора даль… Врочи… Врочиста, тиха і ясна моя печаль. Печаль холодна і спокійна — навіки, — нем… немов безодня неба мрійна і чиста, мов сніги. Завжди зі мною, як той ві… той вітер, як шерхіт, не вщухає ні на мить, як день з прозорістю ясною, як шум дощу, небес б-блакить. Зі мною, зі мною…
Едгар передбачливо зостався в затінку, і двоє пройшли повз нього, й Едгар чув, як перший неголосно втовкмачував другому:
— Ну, досить. Чуєш, ти, поете-самоуку? В носі вже свербить від рядків твоїх римованих. В-версифікатор! — останнє слово пролунало, як лайка. — Кинь це ганебне діло і роби краще щось корисне. Посади город. Знову ж таки упорядкуй свою квартиру. Кафель, мийні шпалери і таке інше. Або книжки колекціонуй. Повні зібрання. Позгрібай усе своє базграння і здай на макулатуру — навзамін щось путяще одержиш.
Едгар стояв, аж поки їхні голоси змовкли віддалік, і пішов слідом. Він, звісно, впізнав у цій парочці Двійника і Похмільну Особу — Сірого Чоловіка, і не мав особливого бажання спілкуватися з ними. Він і так надто часто спілкувався з ними.
Провулкові не було кінця, і Едгар усе йшов повз освітлені вікна й під’їзди, повз паркани й куточки відпочинку, повз продовольчі магазини та стенди міськдовідки. Затишно світили ліхтарі, над ліхтарями, випереджаючи Едгара, неквапливо пролинув знайомий уже НЛО з псевдо-Вантажником на борту.
Едгара схвилював той шлях до опанування земної цивілізації, що його обрали наші побратими з 62-ї зірки Лебедя. Ніяка розвідка згори, збоку чи знизу не може дати того, що дає погляд зсередини. Другу голову маскують, виготовляють копію земного паспорта з пропискою даного населеного пункту, через відповідні канали пробивають місце вантажника в магазині “Дитячий світ” — і можна, не привертаючи нічиєї уваги, спокійно спостерігати, діставати, аналізувати, робити висновки. Щоправда, не виключена небезпека так ужитися в образ, що скотишся до перепродажу через службовий вхід дефіцитних товарів масового попиту, а такий продаж є дією протизаконною.
Авжеж, погляд зсередини — вигідна річ. І хто знає, скільки справжніх землян ходить сьогодні вулицями нашого міста? Може, ми, й гадки про те не маючи, часом цілий день спілкуємося лише з представниками Альдебарана і Сіріуса, Гемеш і Фомальгаута, Проціона й Канопуса і довірчо розповідаємо їм про свої клопоти і турботи, ділимося радощами і обмінюємося враженнями. Що ж, нехай буде так! Нехай наші сусіди довідаються про нас якнайбільше, адже знання — найкращий шлях до розуміння.
Загуло, загуркало, задзенькотіли шибки у віконних рамах, скочила з проїжджої частини Едгарові під ноги очманіла кішка й зникла у підворітті. З такими гучними ефектами провулком міг рухатися тільки Дракон, і Едгар упевнився в цьому, роздивившись номерний знак грузовика, що прочмихав повз нього. Грузовик ішов у надра провулка слідом за літаючим апаратом чужопланетної цивілізації 62-ї зірки Лебедя. Грузовик
Цікаво, як зреагували б наші далекі предки на появу грузовика, що гуркотів би, їдучи битим шляхом. Певне, вважали б, що то круглоокий, дивовижний звір. Той-таки Ієзекіїль наговорив би потім, що бачив якусь потвору, яка сунула в клубах диму й куряви, і на вигляд була потворна, і рикання її було страхітливе. Потвора, певна річ, являла б собою незаперечний доказ гріховності людей і провіщала б кінець світу.
А якщо уявити собі іншу ситуацію? З вірогідного майбутнього. На далекій планеті висадився розслідувальний загін землян і виявив би отакий грузовик, що під’їздив до їхньої ракети. Що передусім подумали б земляни? Звичайно, що до них наближається якийсь механізм. Механізм, штучний витвір, виплід чийогось розуму. І як же здивовані були б земляни, коли, ретельно вивчивши все, з’ясували той разючий факт, що грузовик — це живий організм, плід багатовікової еволюції тваринного світу далекої планети. Під час розкопок знайдено було рештки грузовикових предків — автомобілів “АМО” і “ЗіС”. Пагоном, що завів еволюцію в глухий кут, виявилося відгалуження гусеничних артилерійських тягачів.
Неймовірно? Не так уже й неймовірно, якщо зважати на безконечність Всесвіту. Так само неймовірно, як і поява людської цивілізації.
Чорноока Власниця стояла під ліхтарем біля магазинчика, тримаючи в руці того ж таки М. Булгакова, і, здавалося, дожидалась Едгара. Сумочка була граційно перекинута через плече і в штучному освітленні тьмяно полискувала чорним лаком, тоненькі каблучки елегантних чобіток чітко вистукували ритм у стилі “реггей”.
— Салют! — промовила Інга й послала Едгарові елегантний повітряний поцілунок. — Давно не бачилися. Бігаєш перед сном підтюпцем? А де твій приятель? Між іншим, у “Мелодії” давали потрясну штуку, вмить розмели! Будь другом, пригости сигареткою!
Едгар вистояв перед натиском колишньої бранки водоймищ, подав їй пачку сигарет, підніс сірника і теж спитав, киваючи на М. Булгакова.
— Інго, тільки по-чесному, Ви прочитали?
Інга скривджено відсахнулася й закашлялась від болгарського диму.
— Нащо ти дівчину кривдиш? Я ж хоч не бозна-який, а філолог. Майбутній. Гадаєш, я зовсім уже якесь патякало? Та це ж я так, — вона недбало махнула рукою, — підлаштовуюсь. Боюся, що мене назвуть несучасною.
Едгар стримав усмішку. Інга розкрила книжку, погортала її, притримуючи рукою з сигаретою гарні коси, що спадали на чоло і, освітлені ліхтарем, дуже гарно відбивали темним полиском.
— Чесно кажучи, не все сподобалося. — Вона сховала книжку в сумочку. — Всі оті понти про Понтія Пілата й отого Ієшуа — не дуже. Не фонтан. А от про вар’єте, як вони там чудеса витворяли, про кота отого розумецького — класі Про Степка отого потрясно! Шкода тільки, що мало й кінчається все якось незрозуміло. І знову ж таки того Понтія туди приточили. Краще б більше про походження отих диваків. Штукенції вони, звісно, класні відчубучували.
Едгарові вкотре вже цього дня стало трохи сумно.