Жадані пороги землі
Шрифт:
Передавач не мав шкали.
Ще не вірячи страшній здогадці, я підключив і увімкнув заздалегідь записане звернення до землян. Потяглися нескінченні хвилини чекання.
Земля відгукнулася лайкою чергового в центрі контролю за польотом.
Змовники лишили тільки двосторонній зв’язок зі своїм космодромом. План провалився, і ми були приречені.
І тут я несподівано відчув себе цілковито вільним. Від усього. Вперше в житті. Це не була свобода вільного падіння, Коли знаєш, що приземлення однаково перекреслить все, що було, і зніме з тебе відповідальність за минуле, а разом і
Ліліт відмовилася від обстеження електронним діагностом. Каже, що недуга мине. Кепські справи.
21 липня.
Продовжуємо кружляти над Землею, як бляшанка, підкинута вгору для стрільби. Зв’язку нема. Що там, внизу? В усякому випадку, ядерних вибухів не помітно. На жаль, людский розум винайшов багато інших засобів масового самогубства.
Повернутись на Землю ми вже не можемо. На жаль, я надто пізно знайшов серед приладів блок, який приймав команди з Землі. Ракетоплан повернувся назад на автопілоті, ми з Ліліт тільки встигли відчути легкий поштовх, я кинувся заблокувати шлюз — пізно.
Тепер уже пізно.
Настав час найвідвертішої розмови з собою, обставини відмели пріч усе, чим я міг би на Землі захиститися — роботою, політикою, дружніми стосунками, навіть коханням. Я судив людство в своїй особі і милостиво звільняв його від тисячолітніх гріхів, скоєних через незнання справжніх цінностей. Якби я вірив у бога, то подумав би, що спізнав його благодать. Я був би щасливий померти у такому стані.
Прикро, якщо “Конкістадор” підірвуть на земній орбіті. Здогадуюсь, що у нас на борту ядерна зброя.
Ліліт запропонувала вивести “Конкістадор” з орбіти, розігнати і відправити у вічні мандри. Прийняти препарати, які понижують температуру тіла, нагріти повітря станції, щоб зменшити енерговитрати організму, вживати снодійне, розтягуючи час. Лихоманка Ліліт наче минула, але щось їй однак негаразд.
Моя Ліліт. Я закохався в неї по-справжньому.
Я кохав її кожен день, як востаннє, і не міг навіть собі уявити, що можливі такі почуття. Я був щирим і ніжним, дитинним і мудрим, тому що хотів вмістити у лічені хвилини нашого буття Всесвіт, що відкрився мені у польоті, і Землю, яка однак залишалась у серці. Ліліт була найпалкішим спогадом про Землю, я переносив на неї усю свою ніжну тугу за пропащим і прекрасним родом людським, за чудовою блакитною планетою, яку рід цей поставив на межу зникнення. Вірив кожному дотику, як вірять найсвятішим словам, торкався слів, що зринали з її чудових вуст, пив, як спраглий, і не міг напитись. І був день, і була ніч, і знову день…
На Землі у мене був легкий нежить, який під впливом переживань зник. А потім знову поновився. Я не надав цьому значення. Тепер уже пізно.
Лік дням втрачено, і я просто записую — коли слово, коли рядок, а то й просто дивлюсь на чисту сторінку і мовчки закриваю бортовий журнал.
Вірусна інфекція. В умовах станції вірус перестав реагувати на медикаменти.
Ліліт вагітна.
— Якби у нас народився син, — сказала вона якось, — як би ти його назвав?
— Аякс, — відповів я, не вагаючись. Чекав такого питання. Щоправда, на Землі.
— Аякс… — прошепотіла.
У неї знову лихоманка.
Одного
— Мій син мандруватиме в часі. Як ми у просторі.
— Так, як ми, краще не треба! — спробував пожартувати я.
— Так буде, — пророче мовила Ліліт. І несподівано жалібно спитала: — А може, все ще як-небудь обійдеться?
— Що обійдеться? — спитав я тремтячим голосом.
— Лід і полум’я… Бачиш — лід і полум’я довкола… Може воно загасне, крига розтане, може, сади, сади… Забери нас далі, за ті межі, за пекло…
Це не вона, не її настрій, але я відповів, як належало:
— Я не можу, любове моя. Далі нічого нема.
Я немов би й сам бачив, як гинуть мільйони всесвітів, ви* бухають мільйони зірок, пустелі льоду і пустелі вогню вгризаються навзаєм і наближаються до нас. Напевне, це думки наші були вже на межі світу, обігнавши простір і час.
Це була остання розмова з Ліліт.
…Я ще живий.
…Паралельне бачення часу. Людство продовжує існувати в кожному історичному часі реально. Сприймаю їхні думки, як гуркіт далеких океанів. Це матеріальне явище, ніякої містики.
…Я чую, як колективна думка віків з розвитком історії дужчає. Але потрібен якісний злам. Революція підсвідомості. Якби судилося, її міг би розпочати мій син…”
Екран комп’ютера блимнув, запис урвався. Натомість з’явилося тривожне обличчя Улафа дель Корна.
— Арте, сюди хтось наближається. Мені вимикатись?
— Згинь, — повільно сказав я, ледве розчіплюючи спраглі й потріскані губи. Нестерпно мучила спрага, лихоманило. Нервовий шок. Браслет із садистською періодичністю робив якісь уколи, але я їх щойно помітив. — Згинь. На що ти здатний, привиде? Ніжку комусь підставиш, чи що?
Три блискавки вихопились з екрану і розплавили металеву підлогу довкола мене.
— Фізику треба було краще вчити, — сказав Улаф крижаним голосом.
Це привело мене до тями. Спасибі, Улафе.
— Все, все, — підняв я застережно руку. — Юпітер, не гнівайся. Даруй, я неправий.
Улаф осудливо хитнув головою. Екран згас. Я повернув браслет об’єктивом до вхідних дверей.
7
Ви проінтегрували орбіту зірки, о жалюгідний роде дослідників, і зірка перестала для вас бути живим світочем.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Цитадель”
Двері відчинились.
— Дозволь? — спокійно запитав Сарторіс Нгама.
Зараз я не зморгнув би й оком, навіть якби до зали вповз нільський крокодил у формі спостерігача. Я мовчки кивнув. Нгама неспішно ступив крок і зупинився. Двері зачинились. Нас розділяв якийсь десяток кроків. Якщо, звичайно, не брати до уваги психологічну відстань, породжену ситуацією.
— Ти не переглянув до кінця? — сказав Чорний Сарторіс. — Це я вимкнув комп’ютер. Після перегляду учасники повідомляють комп’ютеру — через браслети — персональні коди, і комп’ютер реєструє, хто користувався Архівом. Без цього звідси не вийти навіть тим шляхом, яким потрапив. Щось хочеш спитати?