Жадані пороги землі
Шрифт:
— Куди спочатку? — запитав дель Корн. — До школи спостерігачів, пілотів?
Я знизав плечима.
— До спостерігачів, — відказав Каизерлінг. — Арт повинен з’явитись там, звідки зник.
Від школи до нас кинулася маленька постать у білій уніформі курсанта.
— Старший! — закричав щасливий Арсен соль Гріссом, — о, старший!.. Ось мій вчитель, психолог Віктор Кайзерлінг, Вчитель, дасте мені згоду на стажування у спостерігачів на “Аяксі”? Ми з ним домовилися…
Кайзерлінг звів брови і з подивом глянув на мене.
— Не тільки у вас секрети, —
Арсен соль Гріссом очікувально дивився на нас. Я перехопив погляд і несподівано схвилювався сам. Так, немов би за Арсеном стояло щось незрівнянно більше, ніж палке прагнення космічних звитяг.
— Кайзерлінг, вважайте його стажування однією з умов нашої угоди. Звісно, коли все налагодиться, — сказав я. Флеш-інспектор мовчки кивнув. Тепер я достеменно знав, що він не відмовить, хоч би я зажадав від нього пташиного молока.
Улаф стояв, відчинивши двері-трап, але ніхто не рушив з місця.
— Арсен, — сказав я хлопцю, — ми знімаємо тебе з чергування. Біжи в інформаційний центр, знайдеш там директора Нгаму.
— Чорного Сарторіса? — перепитав жваво Арсен. — Ой, пробачте!
Улаф зайшовся сміхом. Кайзерлінг грізно насупився.
— Живі ще традиції, — поважно сказав я. — Так от, скажеш Чо… тьху! Словом, скажеш йому, що спостерігач Арт дель Ур відбуває на станцію “Аякс”.
Ми дивилися вслід стрункому юнакові, який біг стежкою так, наче виконував найважливіше доручення в світі.
— Улафе, — покликав я.
— Га? — стрепенувся дель Корн.
— Як гадаєш, можна буде поставити усе на свої місця? Щоб усі без винятку пригадали, якими їм потрібно бути? Ось такими, як Арсен.
— У кожного своє минуле, — сказав Віктор Кайзерлінг, — спотворене досвідом прикрих образ. “Єдина справжня цінність, — казав Екзюпері, — це цінність людського спілкування”. Змусьте космонітів визнати свої помилки, Арте. Яким завгодно чином. Тоді буде зроблено перший крок.
І спритно вистрибнув на хідник.
10
Щось було безнадійно хворе в них самих, але він не усвідомлював цього. Йому здавалось, що земля затрусна, що хвора ніч, а не вони.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Південний поштовх”
Я прокинувся. Напівлежав у комфортабельному кріслі пасажирського ракетоплана, з жалем констатуючи — за браслетом, — що через півгодини доведеться вставати і готуватись до переходу на “Аякс”. У кораблі рейсу Меркурій — Уран винятковий сервіс. Цікаво, чи Нгама доповів про зустріч в Архіві? Чи у нього також своя гра? Яких, заходів вживе ООН після рапорту Кайзерлінга, відданого охоронця земних прав? А як зреагують дозорці?
Питань багато. Через двадцять хвилин — “Аякс”. Належить якось вишикувати гіпотези, пропозиції, дати лад новій суперечливій інформації про себе і світ.
Дай Конг передав мені капсулу мемо-запису, щоб пришвидшити події. Космофлот через Нгаму хотів заручитися моєю підтримкою.
Четверта сила — “господарі” дозорців — досі залишалися в тіні умовиводів. Але вона була, схоже, найдужчою.
А я? Записане на особистій картці комбінезона усе, що досі знав про себе, стало наївною маскою, секретом, відомим усім, крім мене самого.
Це могло б здатись смішним, якби не було так соромно і страшно.
Кажуть, один із ключів до розуміння людини — її страх. Ніщо так сильно не оголює справжню поведінку. Досі я вважав, що здатний на самоконтроль, як усі мої сучасники.
Які, з 2017 року чи з 2152-го, коли знайшли “Конкістадор”? Може, з 2153-го, коли через інтриги Космофлоту мене приспали на двадцять три роки? У 2176 році з’явився на світ Арт дель Ур. Хто мої справжні сучасники?
Коли б народився, як усі, у визначений час, — нині мав би 185 років?
Ну от: крісло м’яко гойднулося, ракетоплан почав гальмувати, ліворуч по курсу — станція “Аякс”, праворуч — астероїд. Пасажири, невидимі за високими спинками крісел, слухали розповідь гіда про вітан. Треба ж було якось пояснити затримку. Здрастуй, “Аяксе”!
Хана зустріла мене відразу біля шлюзу, напружена, бліда.
— Ти повернувся? Не чекали сьогодні.
— Транзитом. Ти чого така?
— Прийшло повідомлення від Ради Космофлоту. Тебе знову відкликають для участі в роботі дослідного центру школи спостерігачів.
— Чий підпис?
— Ісіма, начальник комп’ютерного центру. Член Ради. У них у всіх однакові повноваження.
“Нгамі, мабуть, добряче перепало за самоуправство”, — подумав я.
— Діксон вважає, — продовжувала Хана, — через тиждень тебе тут не буде. Всі у захваті.
— Постривай-но, — сказав я, — вони знають, що я на “Аяксі”?
— Ні, — сказала Хана.
— Тоді саме час до ангара. За катером. Доки триває ейфорія від можливості спекатися мене.
Хана посмутнішала:
— Знову у нас не буде часу… Що там, на Землі?
— Всяке було, — сказав я. — Потім розповім.
— Як ти далеко, Арте, — зажурено сказала Хана. — Між нами завжди була відстань, а зараз — справжня прірва. Не виправдовуйся, я відчуваю. Що в мені залишилося від земної жінки — так це інтуїція. Ніколи не могла тебе відчути вповні, хоч би й був поруч, як-от зараз. Усіх могла, крім тебе. Що вдієш — зв’язківець, посередник, значною мірою на мені тримається спокій “Аяксу”. Стає дедалі зимніше, хоч як ти намагаєшся мене обігріти.
— Це все вже колись було, — сказав я. — Обставини, на жаль, сильніші за почуття. Ми зараз просто продовжуємо розмови предків, Хано. Повернімось на Землю, інакше це ніколи не закінчиться, мучитиме нас і нащадків.