Жадані пороги землі
Шрифт:
Командир Діксон нарешті, здавалось, вийшов з трансу.
— Операторська, припиніть добування вітану. Пульт зв’язку, дайте зовнішній огляд. Автомат нагадування — на аварійну частоту!
Я слухняно виконав команди. Автомат забубонів:
— Станція “Аякс” викликає катер, станція “Аякс” викликає катер…
На екрані зовнішнього огляду, сяючи сигнальними вогнями, плив наш катер. Зображення перебив короткий спалах — за кормою машини запульсував вогонь: увімкнувся двигун. Катер швидко почав зменшуватись в розмірах, перетворюючись на мерехтливу цятку на тлі величезної похмурої брили астероїду. Швидкість була граничною.
— Катер
Цятка дійшла до краю гігантської брили. І раптом швидко пішла вгору і назад, описуючи “мертву петлю”. Маневр за межами можливості катера.
— Радж, ти переробив двигун і там? — спитав Діксон.
— Так, Клавдій. На вітановий, як і в корабля.
Вони мене вже не остерігалися.
— Арте, викликайте катер на частоті рацій, які вмонтовані в скафандри, — наказав бортінженер.
— Надто далеко, — сказав я. — Там радіус дії — кілька десятків метрів. Не вистачить потужності.
— Вимкніть канал зв’язку з Землею, — наказав Діксон.
— Порушення статуту! Я відмовляюсь! — вигукнув я. Разом з цим каналом я втрачав усякі надії. Та й ніхто ні при яких обставинах не робив цього. Настройка на Землю була справою дуже копіткою і довготривалою.
— Дурню, вона ж загине! — крикнув Радж. — Виклич і скажи, що їй нічого не загрожує і тобі теж! Відпустимо геть на цьому самому катері, кожному своє, скажи їй!
Цятка знову і знову намагалась прорватись на той бік астероїда, але так само безуспішно. Якась сила м’яко відкидала катер геть. Нарешті він зробив віраж і пішов геть від астероїда.
— Здається, опам’яталась, — сказав хтось.
У динаміках пролунав дрібний уривчастий свист — позивні катера. Потім озвалась Хана. Вона говорила, ні до кого конкретно не звертаючись, дуже стомленим голосом.
— Ви гадаєте, що ми, космоніти, — нова раса, майбутнє людства? Неправда. Серед нас немає людини, яка б потайки не прагнула на Землю. Байдуже, що ніхто її не бачив на власні очі. Земля — архітип свідомості, невіддільний від вміння мислити, і всі це чудово усвідомлюють. Так, ми змінились, виразно змінились: нова свідомість, нові властивості, в майбутньому — нове тіло… Але усі ці дива знецінюються, зникають, ледве ми починаємо наближатись до Землі. Ідея нового людства зіткана з величезних протиріч і живе лише тому, що у Всесвіті є досить місця для будь-чого. Поки що ми об’єдналися лише у запереченні інших шляхів.
— Ми запалимо власну зірку! — сказав Радж. — А тоді почнемо діалог з Сонячною Системою. Творчий діалог.
— Ви не зможете повернутись, Радж. Ніхто з вас уже неспроможний перебороти спокусу стати надлюдиною. Але це — міф XXIII століття. Романтика, велемовні заклики, які ошукали багатьох. Ви встановлюєте на астероїді запальники, щоб зробити Аякс зіркою. Їхня перевірка змусила Арта повірити в інопланетян.
— Що ти хочеш робити? — спитав командир Діксон.
— Посаджу катер на тому боці астероїда. А потім підірву його, щоб цей клятий вітан зник із Сонячної. Направлений вибух дасть астероїдові розгін, а далі — ланцюгова реакція. Тлітиме, як бенгальський вогонь. Чудова вийде комета.
— Це злочин, — сказав Радж. — Ти позбавляєш усіх нас майбутнього.
— Єдине майбутнє, гідне людини, повинне творитись нею власноручно, — озвалася Трістан.
— Оголошую надзвичайний стан! — вигукнув я. — Іменем…
— Не
Цятка на екрані рушила і почала падати на астероїд.
— Вона зірвала пломби форсажу, — сказав Радж. — Все. Катер некерований.
— Хано! — крикнув я. — Катапультуйся! Це безглуздя!
— Навіть у безглуздя повинне бути логічне завершення… — почувся у відповідь її віддалений голос. — Я теж іду за своєю зіркою…
Коли цятка торкнулась невидимої перепони над астероїдом, вона застрибала, як камінець, пущений по воді. Зображення затремтіло. Катер повільно входив у неприступну зону. Він виднівся, немов крізь призму — я нарешті здогадався увімкнути збільшення кадру, контури множились, наче на одне фото наклалось кілька відбитків. Потім відбитки почали зникати. Останній танув у темряві, коли я усвідомив, що це — залишкове зображення, просто світний слід у невідомому полі, а самого катера вже не існує.
11
В цьому й полягає диво, притаманне роду людському — немає страждання чи пристрасті, які б не випромінювали енергію і не набували б універсального значення.
Антуан де Сент-Екзюпері. “За сенс життя”
— Кінець, — почув я, немов крізь товсту теплу ковдру, голос оператора М’боу.
Настав період цілковитої тиші, темряви, але без відчуття страху. Здається, я переживав блаженство полегшення, так і не розуміючи, що втратив свідомість.
Потім — стеля медичного відсіку, сильні турботливі руки Свена Левського, уважний погляд Раджа Сінгха з порогу.
— Дякую, — сказав я, підводячись у ліжку. — Вже краще. Я піду?
Левський і Радж обмінялися миттєвими поглядами. Радж злегка кивнув.
— Ідіть, — сказав лікар. — Через півгодини зазирнете?
— Навіщо?
— Шок — рідкісна штука. Хто б міг подумати, що ви такий чутливий?
— Зайду, — сказав я, гамуючи хвилю неприязні, яка підкотилася до горла задушливим клубком млості. Встав і вийшов геть, потайки сподіваючись, що Радж і Левський спробують мене затримати. Тут би предметно виказав своє ставлення, до них, до станції і взагалі… Але Радж мовчки посторонився, даючи дорогу, і я з розгону ледве не врізався в коридорну стіну. Пішов, куди очі бачать, так, наче швидка хода допомогла б залишити позаду “Аякс” і гордіїв вузол його проблем.
А чи є вони тепер? Браслет, вручений Кайзерлінгом, напевне, веде передачу автоматично. Скоро прийде крейсер. У коридорах забовваніють постаті десантників, вже не у формі Космофлоту, а у формі ООН. Слідчі прибудуть, флеш-інспектори, експерти… Підозріливість землянам цього разу стане у пригоді.
Я отямився перед дверима ангара. Хтось завбачливо навісив пломбу. Вона панічно попискувала, як спіймана миша, і підморгувала індикатором. Світилися три дати постановки пломби: земний час, міжзоряний і місцевий, а також рік — 2303-й. Липень. Земний відлік. Космофлот іменував місяці прізвищами видатних учених.