Життя як вітер, або щастя в байдужості
Шрифт:
Як ти себе почуваєш? – почулося. – Зрештою, не дуже переймайся, такий світ. Тобто, як воно там... співчуваю.
Телефонував мій заступник. Колишній. Уперше розмовляв зі мною на “ти” і вперше впевнено та нахабно. Взагалі, нині багато чого було вперше, і я вже й не дивувався миттєвому перетворенню запопадливого цуцика-підскиглювача в хижого вовка, який смачно догризає жертву.
Знаєш що, - маски шоу сьогодні закінчились, і я більше не мав наміру постійно контролювати свої слова, - запхай своє співчуття собі глибоко в... кишеню... на чорний день, - ні, цензор ще у мені не помер-таки.
Дуже
2
Якби знаття, коли впадеш...
А все починалося, як бажалося... За добре і довго випробуваним трафаретом...
Був ранок як ранок, традиційно мій, ніхто його не відміняв і не мав права це зробити – пароль від нього ховався за сотнями однакових діб та мільярдами емоцій звершень та падінь, інколи, в періоди справжнього щастя, ніяких, однак так чи інакше – незбагненних. Світ був мій, мій і мій, принаймні я так знав і так вірив, а значить це була правда. І вірний будильник, друг та ворог, який солдатом-(не знати чому)фанатом сидів у мені безперебійно, в світанки реалізованих мрій та безперспективних похміль, завів завченого у мене маршу обов’язку та мети – я розплющив очі, для дурнуватого самозаспокоєння глянув на годинника: так і є – сьома. А значить, все нормально, о’кей, надійно, кава і ключ у замку, і “доброго ранку” цікавої сусідки, життя якої її, її та лише її, і ймення якому - білядвер’я.
Машина вже чекала біля під’їзду, третій за майже два роки водій сумлінно дрімав у салоні, додивляючись залишки нашвидкуруч склеєних снів. А я вкотре тішив себе думкою, що дисципліна – беззаперечний козир, повага і любов, які гарантуються в очі. Позаочі ж – світ інший, стосується тих, хто його створює, і вмирає в застуканих зненацька самотніх закутках.
Так я міг думати завжди (бо так я думав тоді), і міліціонер на дверях “служби” біля таблички “не курити” підпільно, зло та злякано викинув сигарету, бо... поважав і любив, і хотів бути міліціонером. Я був чесним та вимогливим до себе та до інших – таким собі офіцером букви та закону. Неформалом.
І мені це подобалося.
Я все тримав під контролем. Я відчував не тільки людей, а навіть ауру вухатих коридорів, що частенько підкидали мені ключі до прийняття правильних рішень... Я жив роботою, вона була моєю долею, мріями та сподіваннями... Попри поодинокі проскакування зрадливих сумнівів моя кар’єра мала принести райське життя мені та моїм рідним... Колись...
Я так думав...
Заступника, який традиційно з самого ранку підлабузницьки стовбичив біля мого кабінету, щоб засвідчити свою відданість, повагу та працьовитість, не було. Секретарка Валентина ніяково знизила плечима:
Сама дивуюся, - сказала. – Аж нудно.
У кабінеті прямий, від начальника телефон розривався від злості. Я побіг його заспокоювати.
Терміново до мене! – крикнув шеф і кинув трубку.
Коли я увійшов, він не сидів, як завжди, спокійно за столом, розглядаючи папери чи розмовляючи по телефону, а ходив по кабінету з виглядом упевненого у своїй силі, однак тимчасово загнаного у клітку лева.
На, почитай, - зло сказав начальник.
Це для мене було повним шоком і крахом. Смертю доброї частини мого життя. Я читав
Чий підпис? – гаркнув шеф.
Мій, - відповів я.
І що ти скажеш?
Я мовчав.
Що ти скажеш, дисциплінатор, га? – повторив начальник.
Не хотілося нічого казати, виправдовуватися, переконувати у невинності... Мої знання, впевненість та постійний контроль не спрацювали – знайшовся хитрий хробак і переточив найкровоноснішу судину моєї кар’єри... Врятувати її не вистачало часу та й, напевно, зусиль. Урешті я вимовив:
Мене підставили.
Я знаю, - здивував мене начальник. – І що?
Буду відповідати, - сказав я.
Як? – допитувався шеф.
Мені все одно, - з розпачу вилетіло з мене.
– Так чи інакше – все рухнуло. Пручатися – безперспективно та... зрештою, шкідливо.
– Згоден, - почав Олексій Степанович.
– Тоді... є один вихід. Найправильніший. Так, щоб без тяганини. Ти пишеш заяву на звільнення. Вже! – начальник теж не хотів зайвих проблем на свою голову. І правильно. Обпікся – то йди собі шукай цілителя на свою шкуру, а працюватимуть тимчасово здорові, тимчасові не підставлені одвічним прагненням ближнього зірвати яблуко чужими руками, бо так надійніше.
Дякую, - папір з ручкою лежали переді мною.
За що я дякував?..
3
Якби я знав, чого мені не вистачає,
я б цього ніколи не хотів...
Незабаром почне світати – а я не сплю. Я думаю про себе вчорашнього, ні, давнього вже, як динозавр, я бачу його. В мені тоді сиділи два смертельні вороги, які навіть і не думали про примирення, як я їх не благав: обов’язок перед сім’єю та обов’язок перед собою.
Вони не давали мені спати, ночами навперебій волаючи про свої права. Вони не давали мені неспати (бо жити я не міг), днями сонячними і хмарними впиваючись у кожен мій крок. Вони не давали мені права вибору, бо вибору за моєї нерішучості не було. Вони ж не давали мені спокою, бо не давали спокою і собі. Вони повмуровувалися в межу і чубилися непоступливими сусідами. Я був між двома вогнями сильними і безліччю слабеньких, диктованих життям-буттям, яке хотіло їсти. Закабалений втомою, одного рішучого дня я зробив остаточний вибір: вирішив нагодувати одного. І ним був я. Я вибрав себе заради... сім’ї – і поринув з головою, тілом та душею в роботу. Так мало бути найкраще на думку мого тодішнього життєвого досвіду та, може чи напевно, ще чогось, завжди прихованого від людини, яка глибоко вкорінилася в землю.
І я, наївний, сподівався на казку...
А казок не було. Був тільки я, найнещасніший у цілому світі, справжнісінький ідіотище, який знав, що життя одне, що бачити сонце та усмішку своєї дитини – це благо, рай з раїв, якого не знали до гріховності Адам з Євою, що вранішня роса та надвечірня зірка - це магія справжності, і що усміхнена сімейна фотографія з найщирішими обіймами сина та дружини – це Бог порівняно з роботою, сусідами, державою, політикою та недовговічними щоденними проблемами-п’явками, які висмоктують крові більше, ніж усе разом скинене на плечі твої важить…