Життя як вітер, або щастя в байдужості
Шрифт:
Я собі пообіцяв, що стану сильним, як дід.
А в селі про нього стільки наслухався, що захотів ще стати таким мудрим, як він...
А я думав, що всі генії світу ходять зі мною на одну роботу, баран...
9
Вітер не боїться змін...
Тому вітру бояться люди...
По дорозі валялися дерева, які не захотіли або не могли зігнутися, тому їх поламало. Коли я добрався
В той час, коли розгублений я приходив до тями в роздумах, як, де і коли шукати моїх друзів, аби уникнути мультиплікаційних взаємопереслідувань, вони, наче причмелені після “рейду” таргани, виповзали на нашу поляну з нетрів спокійного, бо досвідченого, карпатського лісу, який не боїться ніяких катаклізмів природи, крім одного амбіційного алогічного катаклізму – людини.
Я не довго був там, - теплолюбивий Володя-одесит кивнув на ліс, - однак уже можу зробити висновок: те, що легше, треба шукати ближче, - він тримав у руках свою нічну білизну і... пляшку коньяку... “Закарпатського” (свій до свого по своє: Карпати люблять карпатське, а Володя любить тепло).
А я зробив висновок, - продовжив Ростик, - що моя львівська маленька квартирка – найзатишніше місце на світі. Факт є факт.
Я ж, опісля сьогодні побаченого, - зауважив я, - зробив висновок, що висновків взагалі робити не можна. Чесне слово!
Як по команді ми всі перемкнули свої очі на Степана.
Ви чекаєте, поки я навішаю вам нам вуха свій висновок? – запитав Степан.
Звичайно! – першим за всіх розписався Ростик.
Хлопці, я просто щасливий, що можу бачити зараз вас здорових перед собою. Слава Богу, що ви не відчули на собі, що таке стихія в горах...
Ну-ну, не будь дуже добрим, мама Тереза тобі не родичка, признайся просто, що ми виявилися сильнішими, ніж ти думав, - почав чіплятися до невластивих Степанові чуттєвостей Володя.
Нє-а. Просто ви виявилися щасливішими, ніж я думав...
За щастя!!! Чуєте? Я пропоную тост, - пояснив Володя, розкорковуючи “Закарпатського”.
Природа так вдало підсунула нам підсвинка, що ми не тільки не встигли виростити з нього здоровенного нахабного кнуряку, а навіть й не помітили підкидня... Бо не для цього зустрілися, налаштували себе не на те... А потім сиділи, згадували й дивувалися, як багато залежить від того, якого кольору очі дивляться на жарт Господній, який люди помилково охрестили проблемою, аби виправдати свою незграбність...
Так, козаки, пропоную орієнтовний план сьогоднішнього нашого, не побоюсь сказати голосно, дійства...
Тільки не кричи! – встиг вставити колючку в Степанову промову Ростик. – Голосно не треба – боюся обвалів.
Ти сам обвал. Отож: Сергій, Ростислав та Володимир відправляються на пошуки залишків наших речей. По дорозі назад, в міру можливостей (а можливості завжди є, треба тільки їх побачити та захотіти використати), прихоплюють з собою дрова...
А Степан? – в унісон, з прихованим почуттям демократичності, тобто рівності, запитали ми.
Степан розпалює вогонь та готує вечерю на тому і з того, що ви відшукаєте. Так що, в добру путь, друзі!
Добре, що не в довгу, - зіронізував я.
Наш горець ледь не зрадив своїй серйозності. Однак вчасно реабілітував
За вами наші шлунки та зоряне або й ні небо над головою!
Чесно кажучи, я б ніколи не погодився на твій страшно божевільний план з елементами здорового егоїзму, якби не хотів їсти, - сказав Володя.
Хто править шлунками, той керує убогими умами! – продовжував проповідувати Степан.
– Як би я не хотів придертися до твоїх слів, мушу визнати, що ти породив афоризм, - вдумливо мовив Ростик. А сірники хоч маєш?
Маю. Запальничку.
В дорогу, - підігнав хлопців я, і ми розчинилися в лісі.
Я блукав лісом в пошуках втрачених речей і думав, що за найменшого бажання бути ображеним, можна битися головою об якесь невинне столітнє дерево і нарікати на свою обідрану примхою природи відпочивальницьку долю. Але так не сталось, бо так не гадалось. Вічне “чому” було приховане ще за якоюсь, вельми замаскованою примхою, що стосувалась усіх нас чотирьох та ймення якій (Господи, поможи з’ясувати, допоки думки філософські не пройшли повз звивин моїх)... Ймення якій... примха, тобто – незрозумілий вчинок як дивацтво, вигадка, чудернацтво, химера. Не брешу – так пише в тлумачному словнику української мови. І я тоді запитав себе: якщо життя – суцільні примхи, а примха – див. виділений текст, то справжнє життя, виявляється, суцільні дивацтва, вигадки, чудернацтва, химери??? Так? Тоді чому я собі морочу голову в пошуках якихось істин та її родичів-синонімів, близьких й не дуже, і чому себе за неможливість слідувати істинам якимось химерним мучу? Я що?..
Засипаний запитаннями, я вибрів на нашу поляну разом з першою заспаною зіркою і без ніяких знахідок, однак під схвальні матюки моїх спереживаних друзів...
Ніч не знайшла коханця і була холодною, як засиджена в своїх комплексах діва...
Як на неврожай, ми мали навіть що посіяти. Стихія порозносила по Карпатах шмаття, а харчі все-таки нам залишила - не витрачати ж їй, великій імпровізаторці, модерних рим на консервні банки чи пляшки з якоюсь неврівноваженою рідиною. Консерва – стер..., ні, такі рими не для мистцині, ціль всього життя якої - зробити світ кращим.
Зі всього, що робиться, щось та й виходить... Якби палатка-приколістка (може, жінка, яку назвали бабусею, постарілася та постаралася?) не зіграла роль повітряного змія, ми б, під її пірамідковим снодійним покровом, спокійнісінько собі калачиком похропували, а так...
Так ми були приречені на зорі, карпатську ватру та розмови... Ми були приречені на якісь запитання, які, по суті, керують прогресом, бо вимагають якихось відповідей, серед яких обов’язково трапляються геніальні...
Місяць подумав, що він сонце, і став горбатим. А зірки нічого не думали, й залишалися зірками.
А день немає кольору – він день. Для ночі всі кольори кольорові, - пробубонів собі під ніс Ростик, але ми всі почули.
І мовчали... бо вдумувались...
Я для себе вималював слово, серцем і душею фарбував. Так, Ростику? – підморгнув новітньому мислителеві я.
Майже так, - погодився той. – Слово! О!
А я думаю, що так – без майже. Бо потужнішої зброї за слово у сучасному світі немає, - прилучився до розмови Володя.