Життя як вітер, або щастя в байдужості
Шрифт:
А хто казав, що ти ідіот? – зворушений Степан.
Ростику, не наговорюй нам на друга, а то заробиш в харю. Зрозумів?
Все. Достатньо комедії, а то я вже серйозно починаю входити в роль. Наливайте краще, - нарешті щиро, без масок засміявся Ростик.
– За нас! За наше невмируще чуття єдиної родини!
Як ми пили і як смакувало!!! З повітрям, зірками, юшкою та шашликом, та з отим невмирущим поетовим чуттям, ціна якого – всі разом узяті приправи до гарнющого настрою!!!
7
Не
І щоб усі забули, що не спиться...
Хто не бачив, як гори народжують сонце, тому Бог ніколи не дарував нічого навіть у миті найбільшої щедрості, - подумав я. Однак навіть якщо кому-небудь немає змоги зустріти народження сонця в горах - він має побачити народження сонця в горах: завдяки тому, що він знає, як виглядає сонце і, може, бачив, хоча б по телевізору, як виглядають гори, - подумав я. І вміє так-сяк мріяти...
Я так по-дивацьки-дивно думаю про сонце в горах, - подумав я.
Так само обікрадений Богом той, хто ніколи не бачив, як місто народжує годину пік під пекучим сонцем, під нестерпним бажанням втопитися у ванні холодної води, якої нема до вісімнадцяти нуль-нуль згідно графіка безперебійного водопостачання... – подумав я.
Посткомуністичний синдром... Посткомуністичне виправдання безволлю, бо є можливість знайти цапика, офірного (що то значить?) в посткомуністичному синдромі... Пошук причини, яку легко та зі знеболеним сумлінням можна приписати посткомуністичному постсиндрому... Жорстокі постфактуми... Однак...
Демократія-білібєрдократія-нісенітниця... – думали люди, які згадались мені, й подумав я.
Я стільки надумав в долі секунди!!!..
На що я розтринькую життя? – насварив себе я. – На руйнування планів мільйонів-нерів? Черв’ячониченько... Земля – пухом, якщо знайдуться ходи просвердлити її...
Катастрофа! Думки мої - катастрофа! Я не маю права занедужувати на хворі віщування!
Геть усе...
Я бачу, як гори народжують сонце!!!
Я повернувся в гори і більше не прогавив жодного атома щастя.
Хлопці! До мене! Хлопці! – верещав я децибелами мюнхенської пивниці, в якій фюрер кував націю з хмільним наміром підкувати інші...
Вони виходили заспаними та прибитими Морфеєвим мішком...
Вони ставали святими та крилатими...
Перший світанок в горах навчив нашу голову знову бачити! Без фік-цій!
Ні хфіга собі!.. – завмер Володя.
О-го-го! – здивувався класний пацан з самого Львова Ростик.
Отож бо воно так у нас є, - вкотре зробив дуже влучний висновок Степан, якому світанок в горах не первина, однак дивина завжди. – Світанки завжди вперше, - відповів на моє ще не поставлене
Кожен думав про своє, і кожен мусив думати про гарне. Інакше... світ перетворився б у те, з чого виник, і гріш ціна Боговим старанням, а Господь просто так зусиллями не розкидається. Зарозумний для цього просто... Просто не всі це бачать, допоки їм не дано бачити... Просто - до примітива, в якого заземлені не вміють бачити через шлунок, який... має гріх пожартувати виразкою...
– Ось так, - закінчив мовчанку Ростик, і на цей раз усі з ним погодились...
Ми гарно поснідали. Гарячим смачним супом, підсобниками до якого були ми, але майстром, чарівником – тільки Степан. Мама недарма народила його на кухні, сама, на Новий рік, героїчно, без шуму, і готового, сповитого вже, принесла показати гостям…
Учорашня неконтрольовано буйна веселість, традиційно підкріплена горілегами всіх міцностей та гатунків, попервах бавилася у пінбол колючим м’ячиком на втомлених теренах голів наших, однак… Після такого супу та усвідомлення, що кожна секунда на ціну золота в тільки ось претакому товаристві – м’ячик перестав ганяти по стежинах мозкових вм’ятин, а заманили плаї – здорові, заасфальтовані-цементовані тисячолітніми хвоями та камінцями Перунових Карпат…
Ми пішли на всі чотири сторони.
Якщо хочеш відчути гори, ти повинен бути сам, - повчав Степан.
А якщо я боюся ходити сам? – перелякано здивувався Володя. – Я не горець. Я людина з рівнини. Я не вмію виживати фізично.
Тоді сиди і пильнуй палатку, – порадив закарпатець.
Ні, я піду. Бо маю дуже дієвий амулет у вигляді цілющого речення беззаперечних істин, - після кількасекундного мовчання вперся Вовчик.
Ти мені починаєш нагадувати мене, істинник, - засміявся Ростик. – Кажи свій амулет, бо сонце треба наздоганяти.
Які плаї не підсовувало б мені життя, я все одно прийду туди, куди мені призначено.
Це точно. Істина, - зробив висновок Степан.
– Ти такий мудрий… Сковорода прямо-таки... Прийдеш… Якщо не загубиш стежки… Або…
Або?..
Ні, без “або”. Я пожартував. А то дійсно палатці прийдеться виконувати роль пасивного охоронця раба божого з сонячної Одещини. Яко ображеної овечки, що чекає вовка вдома та сподівається на...
Ми побажали один одному дня приємних відкриттів і вже зробили по крокові в усі чотири сторони.
– Стійте! – раптом вигукнув уже декілька століть мовчазний Володя. – Слухайте! – пафосно додав він:
Через очі лізе на чоло.
Через губи заглядає в душу.
Сонце розсміялося на носі
І за хвильку стало колобком...
Декілька секунд тривала мовчанка врублення в текст. Потім Ростик сказав: