Життя як вітер, або щастя в байдужості
Шрифт:
Падав дощ. Я виставив свою п’яну, задурманену, купленими в брудних бабок дешевими сурогатами, голову з вікна обдертого гуртожитку, щоб зреалізувати безапеляційне рішення і поставити жирну вічну крапку над “і” свого безталання. Раз і назавжди покінчити з дурнуватою головою і всім, що від неї смердить на цілий чорно-білий світ.
Холодний дощ кипів, вдаряючись об мої киплячі, засмолені мізки. Чорний кіт, всупереч своїй чортячій хитрості теплого затишку вигріб, наче з-під землі, на світ аж ніяк не Божий, всівся навпроти
Я виліз на підвіконник, механічно перехрестився і попросив прощення у Бога за неможливість гідно прожити дарованого мені життя, ще раз, поглинувши в безчасся, переглянув бідну на земні радості стрічку мого життя, і ...
І хтось божевільно загримав у двері. Я востаннє глянув вниз – кота не було, сонце випхало з-над себе хмару і випустило ангелів на спраглі польоту душі мешканців забутого благами гуртожитку. На місці кота стояла маленька трирічна сусідочка, щиро сміялася на весь світ і привітно махала мені ручкою...
Я не міг травмувати дитини розляпаними по асфальту мізками... Не мав права... Особливо, перед вічністю... І я пішов відчиняти двері.
На порозі стояла зла-презлюща, вічна, ще “червона” вахтерка Клавдія Степанівна і важко дихала на мене цибулею з часником, яких в її понад стокілограмове тіло вміщається чимало.
Слухай, хрон, - почала вона, - спусти свою задницю до телефону, бо якась Яна з Полтави мене вже задовбала... Ти знаєш, скільки мені коштує отака вилазка? Але що з тебе візьмеш, окрім п’яних аналізів і дурного дякую... Ти би...
Однак далі я більше нічого не чув. Я летів до телефону на крилах надії, аби почути голос своєї коханої Яночки і, може... Може я ще комусь потрібен у цьому інколи кольоровому світі.
– Сергійку, ти? – тільки приклавши трубку до вуха, почувся її дивний-прегарний, схвильований, співочий голос весни. – Я мушу швидко, - якось дивно продовжила вона. – Я тебе кохаю! Я хочу тебе бачити! В мене рівно через п’ятдесят днів відпустка, я вирахувала. Ти до мене задзвониш в п’ятницю, двадцять дев’ятого, на мобільний чи на роботу і зустрінеш у Львові, добре?
– Так, звичайно, сонечко, - відповів я, хотів на емоціях наговорити так багато всього, потрібного і не дуже, але... Короткі гудки гострими, до червоного розкаленими голками, штрикали моє серце, і я... Я почав не тихенько, по-чоловічому, щоб ніхто не здогадався та не бачив, а на людях та голосно ревти на цілий світ, рвучи волосся на своїй безталанній голові.
Чого витріщились? Не бачите, воно п’яне? – розганяла цікавих Клавка, побоюючись, щоб після зміни їй не влетіло “за дисципліну”, адже вже давно була пенсіонеркою, а підступні конкурентки тільки й чекали проколу. Може, й того придурка-крикуна
Уже й не пам’ятаю, як добрався до своєї кімнати. Було соромно, гидко, було шкода цілого світу, а особливо, тих людей, які мали нещастя зустріти у своєму житті таке безталання, як я. І було нестерпне бажання випити… І я пішов на сусіди шукати спасенну «десятку».
– Дулю ти б від мене дістав, а не «десятку», якби я не бачила, як ти верещав. А то здурієш ще, - молилася гостра на язик сусідка Леся, якій, до речі, я ще не віддав п’ять гривень. – Тільки з однією умовою: випив – і в люлю. Ясно?
– Так, ясно, - по-солдатському відповів я і побіг.
Магазин був за рогом, метрів сто від гуртожитку, тепер він гордо називався супермаркетом... Я не йшов, не біг, і не мчав, я летів до нього на крилах відчаю, бо все моє єство не витримувало сорому сьогоднішнього дня.
Вам щось підказати? – ввічливо, по-европейському, запропонувала молоденька продавщиця, чи як тепер їх називають, поки я вишукував на величезній вітрині наших та закордонних “заспокійливих” ту, що з найменшим цінником.
“Пшеничну”, - сказав я. – Оцю, - уточнив пальцем, бо тих “пшеничних” було для шлунків від злидаря до нового українця.
Дати вам кульочок? – запитала дівчина.
Я завагався. Взагалі-то можна. Не нести ж ото захланно у руках.
Він безкоштовно, - уточнила вона.
Ні-ні, не потрібно, у мене є, - збрехав я.
Напевно, щоб остаточно мене добити, тільки я вийшов з магазину, зупинилася машина. Якраз та, що возила всі ці кляті роки на роботу мою задницю.
Сергію Петровичу, вас підкинути? – запитав водій. Мій, останній.
Вадиме, ти знущаєшся? – кинув я у відповідь.
Ні, справді, - якось знітився він, - сідайте! – і як колись, швиденько вистрибнув з машини і спритно відчинив мені двері.
Дякую. Дуже дякую, Вадиме, - тепер уже знітився я.- Але я вже прийшов. І ще: не признавайся більше до мене, добре? Нема вже Сергія Петровича... Є Бог зна хто... І шкода, що він був, той Сергій Петрович... Тримайся, - кинув я на ходу і пішов...
Ми всі за вами дуже шкодуємо... і начальство... і працівники... і я... – але я більше нічого не чув, я був повністю у пляшці, що з нетерпінням гріла мою пазуху.
Останнім часом я пив сам і з горла. Не зі жадності, ні. Так вдавалося уникати дурних розмов про всіх поганих, окрім підпилого оратора, і мимовільного рахування випитих склянок. Ще з часів порядності сидів у підсвідомості “контроль” не пити багато... бо так не гарно, і взагалі, про це можуть сказати дідусеві, бабусі, мамі, татові, дружині, тещі, і їм буде соромно за мене такого.
Я розтягував кайф. Навіть такі, безхребетні та останні вміють це робити. Бо є! Є те, що треба, стоїть на столі, красується! І є переконання, що не втече! Нікуди! Моє – і гайка!