Життя як вітер, або щастя в байдужості

Процайло Андрій Ярославович

Тобто?

Ти залишився ЛЮДИНОЮ в оточенні духовно-матеріального злочинного примітивізму. Ти – переміг його, тому ти – щасливець.

Професор, трішечки розігрітий коньячком, ще довго та красномовно мене хвалив, а я дав собі слово йому вірити. По-перше, воно мені не зашкодить, а по-друге – кому тоді ще вірити?..

Коли ми поверталися додому, за нами вже підглядали зірки, щоб розповісти професоровій дружині, з ким він напився. Так казав професор.

Я смішний? – раптом запитав учений муж.

Чесно кажучи, трохи так, - відповів я.

Тоді затям собі, шановний: той, хто не боїться бути смішним, рано чи пізно стає

успішним. Геть те, що скажуть люди! Скромність дійсно прикрашає, але доріжка її прямо через нервову систему і систему принижень та обпльовувань тягнеться на якийсь маленький незнаний цвинтарик. І на хрест скромності не повісиш – вінка треба, і навіть на табличці не напишеш – не прийнято.

Ми підходили до гуртожитку. Мені справді було дуже цікаво, однак я мовчав, бо не хотів підігрівати професора до ораторства – хай швидше йде додому, адже його вірна дружина в аналогічних ситуаціях діє як кращий, яскраво виражений представник українського войовничого жіноцтва, сковорідка в руках якої – ніжні весняні квіточки. О, як я почав по-вченому думати. Набрався… А якщо чесно, одного разу я вже від неї заробив, правда, мокрою, не першої свіжості шматою (можна вважати, що мені пощастило, бо професор взагалі був побитий шваброю – дружина мила підлогу) – і більше не хочу, тим паче, що цього разу це буде не дуже-то й заслужено.

Я підведу підсумок, загальний, добре? – запропонував професор.

Прошу, - згодився я.

Головна наша біда в тому, що ми… чим думаємо, так і робимо. Все. Дякую за увагу. Ти вільний. А я - йду здаватися. Ніби. Бо впевнений, що переміг...

44

Якщо ти думаєш, що ти у безпеці, - ти так тільки думаєш...

У слів, які починаються з “без-”, завжди чогось не вистачає...

Він не міг не знати про те, що я задумав Його остаточно знищити – такої потужної агентури в сучасному світі не має ніхто.

Йому важко було збагнути, що якийсь мільйонлітній боягуз висушив свої просмерділі підпісюванням в його диригентський такт штани, впевнено, без плям пройшовся по квадрату своєї долі, бо стежок в таких нема, а потім і взагалі знахабнів до крайності та, стікаючи кров’ю, якої взагалі-то нібито й не мало би бути, гриз стіни свого бездоганно вимуруваного хлівника, аби... знайти шпарину до Його невмирущості...

Він впевнено, крізь стіни, пройшов у хлівник, щоб вкотре показати, хто в хаті господар, аж тут... Почалося! Він не передбачив, що я міг збудувати СВІЙ дім, вікна та двері якого для чужинців зачинені золотим ключем бажання бути невразливим.

І Він розгубився...

Він звечора сидів у вікнах, шукав шпарини, щоб хоч трохи своїми щупальцями зачепитися за мою душу, а потім знову всмоктатися на віки і за віки та добратися через очі до мозку, залякував корченими гримасами з-над двору, підступно солодко просив, до мурашок в кожній клітині передбачав жахи за непокірність, а коли великий молот Ночі захитав землю вдванадцяте, тріснула шиба і на порозі великої війни раба, що вирішив бути вільним, та володаря найбільшої людської слабості з’явилися МИ: Я і СТРАХ.

І ПОЧАЛАСЯ ВЕЛИКА БИТВА...

Я

розумів, що перемагаю навіть тоді, коли не здаюсь. Кожна вистояна секунда на багато тисячоліть робить мене сильнішим, а в Страха – все навпаки. Я знав, що як тільки якась одна наївна маленька страшилка потрапить в середину душі моєї, то вона прокладе шлях великим страховидлам, і рано чи пізно мене з’їдять та зап’ють, і я не тільки буду ходити у вічно мокрих штанях, а по ніс буду вічно плавати у гноївці, в лайні вічно свіжому, й чекати кінця світу... Який для моєї душі грішної і буде раєм, навіть в казані гріхів, що киплять...

Він президентською ходою підійшов до мене, взяв за шкварки, підніс до свого смердючого подиху, під сам ніс, і мільйонно в кишені перед мліючими від сенсації журналістами-зірками-скандалістами культурно проричав:

Тобі “пі...” з п’ятьма крапками! Довге і мученицьке “пі...”, - додав.

Камери, диктофони та мікрофони, і записники також, чекали побачити, що зробить раб, який зробив помилку не бути рабом.

Попри природну (наслідок вміло навіяної фікції) потребу всього в мені стати на коліна і рабськи покаятися перед господарем, я збунтував: я виліз на стіл-трибуну і міркував про сонце, яким буде воно, коли мене не буде. І сонце, яке в той час гастролювало по Америці, надіслало відверту есемеску в сектор повідомлень моєї черепної коробочки: “Дурню! З тобою чи без тебе я світитиму тільки так, як захочу ”. І тоді я сказав Страхові:

Бери мене! Я вільний! Якщо тобі “пі...”, то мені “по...”, - культура в деяких випадках не тільки зайва, і не лишень шкідлива, а – смертельна. Бо з вовком по вовчому...

Стількох соплів та піни на губах я ще не бачив. Стількох шибок ще не міняв. Стількох Ангелів, які мавзолейною колійкою підходили, щоб потиснути мені руку, мені ще не мерещилось...

Впертий Страх зі страху по псячому підніс ногу на дверку якогось “мерседеса” і побіг під двері успішного сусіда-особняка з супермодерними сигналізаціями.

Все так не буде...

Так...

Такою спокійно м’якою моя непостелена постіль ще не була з часу перебування в утробі матері!!!...

А Страх молодець! Хто вміє ігнорувати поразку, той не б’ється в передсмертних конвульсіях!

Сусіда шкода...

Не гарно лічити чужі статки, але грошей, викинених на дорожезну сигналізацію, – шкода теж.

45

У неї було все,

І все було у ній.

У небі було все...

Хоча час і не плив рікою, як ми звикли співати, а безтурботно собі відпочивав на березі якогось спокійненького затишного озерця, сьогодні-таки, нарешті, настав той день, коли приїжджає Яна.

Я замовив в готелі “люкс”, купив найдорожчі троянди, взяв таксі і поїхав на вокзал. При зустрічі Яна плакала, як мала дитина. За нею ледь не понесло й мене, але я стримався, бо вірив дідові Іванові, що чоловікам плакати зовсім не соромно. А раз не соромно, то можна й потерпіти...