Життя як вітер, або щастя в байдужості
Шрифт:
А насправді, мені тремтіли руки і пересохло у горлі – нарешті я тримав в обіймах жінку, заради якої і завдяки якій залишився чоловіком... Бо кохав... Тільки це почуття здатне творити дива...
Будемо так стояти? – нарешті спробувала усміхнутися Януся. – Я думала, що львівські чоловіки принаймні запрошують у кав’ярню...
Я взяв її на руки, посадив у таксі, так само на руках заніс у готельний номер і... на деяку вічність стався найприємніший у світі кінець світу...
Афоризми дощу наплювали німбові в душу
І
Я відкрасти тебе,
Я обожити мушу.
Мушу!
Розтулити до щастя
Твої
божевільні вуста.
І терпіти за сто,
І молитись за ціле пекло.
І співати пісень,
Які сам наспасав тобі.
Але:
Мушу!
Свідомо.
Вперто.
Ніяк не звикло
Йти на бі...
Йти на бі...
Йти на вічний омолений “й”.
46
Завтра можуть бути хмари...
А можуть і не бути...
Вечірній Львів перетворився у чарівну заспокійливу дитячу казку про велетенське щастя і не відпускав нас, переляканих щастям, від себе. Так-так, переляканих.
Хіба ми вміємо тішитися життям і насолоджуватися митями? – дивувалася моя Полтавська Зірка.
Звичайно, що ні, - погодився я.
Щоб ми були щасливими, - продовжувала резюмувати Януся, - потрібен цілий полк ангелів, які б тримали нас в обіймах щастя та й ще постійно витрушували з голови рої дурнуватих передбачень...
Так є, - сказав я. – Тільки не зараз. Правда?
Так. Інакше ми не робили б зі щастя інопланетян...
Збиткуватий, повний сил місяць викарабкався на вежу Високого Замку і, забувши про зірок, роздягав чарівних львів’янок, закутаних у вогні вечірнього міста. Молодець!
– Зірки йому це не скоро простять, - провіщувала Яна.
Я збентежився:
– Кому?
Не грай дурника, добре? Ніби ти не знаєш, про що ти подумав? – здивувалася моя чи вже й така маленька наївна квіточка...
– Місяцю-розпуснику.
Однак вона допомогла мені зловити
Ми невидимими сходинками спускалися в душу міста, втрачали себе, ставали ним і знаходили самих себе у ньому. МИ – ЖИЛИ!!! Ми були у потрібний час у потрібному місці – і життя не пройшло повз, а зупинилося, здивоване невідфутболенням, і захотіло намалювати фарбами вічності квітку душі, яку, при нагоді, і не соромно показати Богові.
– Блаженство приходить тільки тоді, коли його впускаєш, - розпочала Яна.
– І приходить не само – воно теж любить друзів...
– І, звичайно, таких, з ким поведешся...
– Тобто, друзів із раю.
– Правильно! – шаленіла Януся. – Мислити ти вмієш. А зараз подивимось, як ти вмієш любити! Адже ми – в раю!!!
Далі – без слів.
До готелю залишався крок...
47
Щастя...
Час все-таки плив рікою і дні минали без коментарів...
48
Безприкра дурість, як правило, прощається...
Чергова екскурсія по місту добігала до готелю.
Мені було так добре, що я мусив щось витворити.
Ти зараз заробиш! – відбивалася Яна від моїх привселюдних залицянь.
Аж ось... Життя завжди само підкидає те, чого хочеш. Треба тільки вміти побачити
Ти – мудило!
– я тупо витріщився в отетеріле пампушкове личко даішника. – Ти хоч розумієш, що ти мудило, га? - я з нього глузував, я – розстрілював його наповал несподіваними для його недоторканних вух словами.
Він дивився на мене звірячими очима, переживаючи шок посягання кимсь на його всесильну на дорозі персону.
Скажи, ти дебіл? – бавився ним я і користав момент, поки він не оговтався і не заїхав мені межи очі своєю паличкою-виручалочкою. – За що ти з нього здер двадцятку, га?
Так званий порушник, напівбородатий інтелігентний напівдідок, який ще хвилину тому монотонно лепетав “за що... я не порушував… за що?..”, почав захищати міліціонера: