Життя як вітер, або щастя в байдужості
Шрифт:
Навіть у вічності немає нічого вічного, повір, - сказав він.
Я навіть не зрадів своєму найнадійнішому другові.
Але справжнє кохання живе довго.
Нехай. Мені від того не легше, - крізь сльози мовив я.
І має дуже велику силу. Силу віків.
Я без неї не зможу бути сильним!
– вирвалось у мене. – Розумієш? Без неї я... мить. Смертельно хвора від самотності.
Загартовуйся. Після кожного витриманого удару по лівій щоці права стає сильнішою... Це не помилка Бога, а свята правда. Бо
З відчаю, вперше за наше знайомство з Ангелом, я опустився перед ним на коліна і попросив свого вірного Охоронця:
Поверни мені її, Ангеле... Благаю!.. Я проживу з нею так, що ти не пожалкуєш. Тобі не доведеться червоніти за мене перед Богом... Повернеш?...
Не можу, - невпевнено відповів мій найнадійніший друг. – Наступна сторінка у тебе інша. Без неї.
Я піднявся з колін і підійшов до вікна. Глянув вниз.
Не старайся. Ціною догани привідкрию тобі секрет – то не твоя доля. Можеш йти собі спокійно жити...
І таке говорить Ангел?!! – дорікнув я йому.
Нарешті! Нарешті ти збагнув, що не тільки святі горшки ліплять. А ще по секрету тобі розповім, що таких святих, які вміють і хочуть щось ліпити, можна полічити на пальцях однієї руки... Тільки нікому не кажи...
Не скажу, - пообіцяв я.
І не треба взагалі-то. Тобто, нема сенсу. Бо ніхто тебе й не почує. З ввічливості тільки вдасть, що слухає. У когось, як правило, є проблеми з іншою персоною – собою... Вловлюєш?
Майже, - я посміхнувся. – Обіцяю, тепер буду слухати по-справжньому.
Тоді хочу нагадати тобі найсправедливіший з усіх законів, які є на світі: “Що віддаєш, те маєш”.
Я знаю...
Тоді дотримуйся його і зрозумієш: твоя жінка завжди буде твоєю! Навіть якщо її біля тебе немає...
Я мовчав. І подумки дякував Яні за те, що вона є. Подумки віддавав шану турботливій Берегині моєї справжньої долі.
Цього закону не може змінити навіть Бог, бо...
Бо?.. – перепитав я.
Бо тоді Бога не буде... – Ангел витер з чола піт. – Усе. Я втомився. Але ще тобі скажу одне по секрету: в раю люди теж, чомусь, незадоволені. Вони думають, що краще там, де їх нема. А Бог вдає ніби так має бути. Тримайся...
Ангел зник. Певно, пішов у небо. А я на свою роботу – класти бруківку, звідки мене погнали за прогул, якого й самі придумали. Таке може бути тільки в демократичній країні.
У мене ж відпустка! – шукав правди я.
А хто бачив? – увічливо запитали мою безправну фізичну оболонку.
Бачив Бог. Тому вже наступного дня я випадково натрапив на візитку лисого пана з Попелюшкою, домовився про зустріч і одержав роботу, про яку навіть ніколи не дозволяв собі мріяти – я рекламував і видавав книжки. А лисий бізнесмен виявився академіком і відомим літературним критиком...
У
Давно минула золота осінь... Люди вже встигли звикнути до виття бездомних вітрів. Моїм життям була робота, а робота була дуже цікавою. Я гарно заробляв...
51
Якщо іспит складено – іспиту не було...
Настав час звітувати про назбиране каміння, яке колись сам і понарозкидував...
Іспит.
Я вийняв єдиного білета, що лежав на столі:
1. Чому “бо...”?
2. Чому “бо так...”?
3. У чому щастя?- прочитав я.
Ангел умостився за столом, як поважний професор з часів мого студентства, в аудиторії, що купалася в хмарах. Я сидів навпроти нього з калатаючим серцем... Не від страху – від іспиту.
Чому “бо”? – з байдужістю ката, без усіляких вступів почав Ангел.
Бо так, - нахабно відповів я.
Чому “бо так”?
Бо є.
Ми мовчали. Я мовчав впевнено, Ангел – мудро й не властиво Йому по-філософськи, сумніваючись.
Якщо б я не був Ангелом, - сказав Ангел, - я б вимагав набагато повніших відповідей.
Я знаю, - зізнався я.
Це добре. А що бачиш?
Бачу, що пошуки вічного щастя підходять до завершення...
Успішного?
Так. Попри багато маленьких нещасть, я пережив багато маленьких утіх... І зрозумів...
Що?
Що маленькі втіхи складають вічне щастя, бо...
Бо?.. – Ангел постійно мене підганяв. Він не хотів, щоб я думав, він вимагав, щоб я знав – вміти мислити можна тоді, коли є чим...
Бо все у житті дуже просто...
Просто?..
Просто треба тільки жити.
Як?
Легко, красиво і вільно.
Коли?
Вже.
Так, – Ангел задумався.
– Навідних запитань достатньо, - настала пауза істини.
– Тепер останнє запитання: у чому щастя?
У каструлі... – випалив я і прикусив язика. Думати, що заліз Богові за пазуху, спілкуючись з Ангелом, необачно нерозумно.
Ангел насупився.
У каструлі, що зветься головою, - уточнив я.
А ще точніше? – мій Наставник став оптимістичнішим.
У відсутності в каструлі, голові тобто, мішанини. І в геніальності, яку Великий Геній заклав людині в гени, щоб та романтично називала свій дар жити долею і, на всяк випадок, у разі чого, мала гарне виправдання власній безхребетності.