Жорстокий ліс
Шрифт:
— Оце так! — похитав головою Васюта. — Значить, переб'ємося… З автоматом у руках! Автомат — не іграшка, з нього стріляти треба…
— А вони несвідомі, — подав голос Пилип. — Та й Коршун казав: з фашистами воюватимуть…
— А воюють з нами!
— Я от що скажу, — мовив старий Демчук. — Скоро тамтих коршунівців поменшає. Люди починають розуміти, що до чого. Звичайно, куркулів там багато, і ті руки гріють…
— Нічого, дядьку, — пообіцяв лейтенант. —
Андрій ствердно кивнув головою. Стиснув зуби так, що випнулися вилиці й обличчя набрало рішуче-впертого виразу.
— Він у Гриця книжки краде, — підморгнув лейтенантові Пилип. — Це брат його двоюрідний, у містечку в школі вчиться. Ми колись попросили в нього підручники, так не дав. Ось і доводиться брати потихеньку, він все одно влітку книжок майже не читає.
— Недовго вже чекати, — підбадьорив лейтенант, — восени підете в школу.
— Згоріла наша школа, есесівці спалили.
— Нову збудують.
— Чекати довго, — поскаржився Андрій. — Та нічого, ми до Заозерного ходитимемо.
— Це там? — визирнув з-за борту лейтенант.
— Десять верст берегом. А взимку, коли озеро замерзає, вдвічі менше.
— Славне у вас озеро! — лейтенант перекинув руку через борт, похлюпався. — І велике, як море.
— П'ятнадцять верст завдовжки, — ствердив Андрій.
— Колись по війні на юшку приїдемо.
— Ми вам такої риби зловимо! — обізвався з носа Сергійко. — Окунів настьобаємо.
— У нас тут кілограмові окуні ходять, — похвалився Пилип. — А щупаки! Весною батько принесли пудового. А сазан як візьме — тримай тільки!
— У нас на Дніпрі лящів багато, — почав Бутурлак і не скінчив: десь на березі гахнуло — лейтенант висунувся з-за борту, прислухався.
Тиша, тільки вода хлюпається…
І раптом далека і якась начебто несерйозна автоматна черга…
Ще здалеку побачивши рибальську хижу, Фрось зупинив коня й загорлав на підлеглих:
— Давай, хлопці, спішуйся! Ти, Пецух, бери трьох і заходь з тамтого боку! Від лісу їх відріжте, щоб не втекли, а ми звідси навалимось!
Пецух з трьома стрільцями побігли аж до узлісся, яке починалося метрів за чотириста від берега. Фрось одразу збагнув їхній маневр, закричав навздогін:
— Куди, сучі сини? Я вам дам у лісі ховатися!
Але ті або не почули, або вдали, що не чують: залягли в густому молодняку — подалі від гріха й автоматних куль червоних розвідників.
Фрось витягнув бінокль, оглянув хижу.
Спокійно, нікого не видно — жодного підозрілого
Підкликав Грицька.
— Ти казав, що хижа замкнута? — запитав. Сунув хлопцеві бінокля. — Ану, глянь!
Грицько жадібно схопився за бінокль. Одразу відчув свою значимість — сам пан Фрось радиться з ним!
Засопів од задоволення, простягнувся на траві, спершись на лікті, навів бінокль на хижу. Добре пам'ятав: двері були замкнуті, а зараз прочинені.
Раптом перехопило дух, здалося, хтось висунув з дверей дуло карабіна, чорний отвір наведено просто на нього, зараз виплюне вогонь…
Грицько відкинув бінокль і злякано втиснувся обличчям у траву.
— Що там? — затривожився Фрось.
— Хтось є… — губи в Грицька побіліли. — Цілився в мене і ледь не влучив.
Фрось відібрав у нього бінокль.
— Влучив? — зареготав. — А постріл ти чув?
— Але ж я бачив! — тепер Грицько був певен, що справді хтось хотів підстрелити його. — Карабіном водив…
Фрось прилип до бінокля. Чудово: якщо червоні розвідники в хижі, то відспівали вже своє. До лісу їм не дістатися — мало не півкілометра лугу, кожен метр прострілюється…
Не відриваючись од бінокля, запитав Грицька:
— Ти казав про якихось хлопчаків. Щось не бачу…
— Сховались або до села побігли.
— Біс із ними. — Фрось підвівся на коліна, махнув рукою. — Матлюка до мене!
Матлюк, хлопець років двадцяти, короткошиїй і червонощокий, підбіг до сотника, втупився відданими очима.
— Візьми гранати, прошу я тебе, — мовив Фрось, — і вужем, вужем попід очеретами. Подивись, хлопче, хто там у хижі, — кинь їм у віконечко гранату, нехай не будуть такими розумними!
Матлюк покліпав очима, заперечив нерішуче:
— Але ж тоді вони всі… — провів ребром долоні по горлу. — А ви ж казали, треба взяти червоних живими.
— Ти, хлопче, не лізь поперед батька в пекло, прошу я тебе. Гранатою їх, бо поки братимемо живими, вони не одного нашого покладуть. Збагнув?
— Слухаюсь, пане! — Хлопець засунув гранати за широкі халяви німецьких чобіт, прудко сковзнув у рідкий прибережний лозняк.
— Гарний хлоп… — засміявся йому вслід Фрось. — Спритний хлоп. — Зітхнув скрушно, та не дуже щиро. — Шкода буде, якщо його скосять. Але тоді точно знатимемо, що совітські вояки в хижі. — Він знову озброївся біноклем, та відразу одклав. Грицько потягнувся, щоб взяти, але Фрось відштовхнув його руку ліктем.
— Я хотів глянути…