Жорстокий ліс
Шрифт:
— Нема людей, — зітхнув капітан. — Ліси б прочесати… у нас в Острожанах жодного випадку не було, і ось тобі…
— Рік тому там якийсь Коршун вештався, — згадав Бутурлак.
— Утік, — одповів капітан. — За нашими даними, подався кудись на захід разом із своїм братом — острожанським старостою Северином Жмудем. — Він посміхнувся Бутурлакові нараз якось запопадливо й мовив: — Ти, лейтенанте, от що… Ми тебе на всяк випадок озброїмо, хочеш? Ну, щоб і рибу ловив,
Лукавий вогник блиснув в очах Бутурлака.
— Хитрий ти, капітане, — зареготав і поплескав Ярощука по коліну. — Хочеш отак, на дурничку, ще одного «яструбка» придбати?
— Я ж про твою безпеку турбуюсь.
— Краще я сам про себе потурбуюсь.
— Так-то воно так, але ж я думав бойовий офіцер, він завжди в строю!
— От що, — посерйознішав Бутурлак, — мене на бога не бери! Я там сам роздивлюсь і, якщо треба буде, допоможу. Домовились? Тільки своєму «яструбку» просигналізуй, щоб на всяк випадок був у курсі.
— Зробимо, — повеселішав капітан. — Я йому накажу: в разі чого — у твоє повне підпорядкування.
— Це вже задуже.
— Хлопець там непоганий, недавно з армії демобілізувався.
Військком обійшов стіл, став напроти капітана.
— А ти справді хитрий, — мовив. — Я його собі на підмогу покликав, а він за п'ять хвилин помічником обзавівся.
— На вас тільки надія, майоре, — не сприйняв жарту начальник міліції. — На. демобілізованих. Інакше — заріз.
— Скоро відвоюємось з японцями, будуть тобі люди, — відповів майор так, наче доля війни на Далекому Сході залежала і від нього, районного військового комісара.
За вікном кабінету почулося рипіння коліс, Бутурлак визирнув і посміхнувся широко й радісно.
— Це по мене, — повідомив. — Персональна карета…
Військком підійшов до вікна, побачив рябого коня, запряженого в фіру.
— Андрійко Шамрай? — запитав здивовано. — Чого це він?
— А я ще тиждень тому з шпиталю листа йому написав, — признався Бутурлак. — Виходить, пошта у вас працює… — Він потягнувся за маленькою пошарпаною валізкою, що стояла біля столу, хотів встати, та двері розчинилися і до кабінету ввірвався збуджений Андрій, а за ним черговий по військкомату.
— Я йому кажу, в мене термінова справа, а він не пускає… — поскаржився Андрій майорові, але, побачивши Бутурлака, кинувся до нього. Певно, хотів обняти, та зупинився за крок, простягнув руку — невміло й збентежено.
Бутурлак пригорнув його нестрижену голову до грудей.
— А ти виріс, хлопче, я радий тебе бачити. — Взяв ласкаво за вухо, відхилив голову, зазирнув у вічі. — Так, радий…
Тривожний вогник уже згас в Андрієвих очах, хлопець дивився на Бутурлака й забув про все — чому вривався в кабінет військкома й що слід було терміново повідомити.
— Що трапилось? — повторив Бутурлак, і тепер Андрій побачив і військкома, і капітана в міліцейській формі. Заговорив схвильовано:
— Ми щойно Грицька бачили. На базарі. Дивимось, іде з кошелем, а в кошелі картопля й сала шмат. Помітив нас, зірвався знеобачки, а потім так тихенько поза людьми й з базару… А я за ним…
— Чекай, — зупинив хлопця військком, — що за один цей Грицько?
— Та Жмудь… Грицько Жмудь!
Військком перезирнувся з Ярощуком. Капітан підійшов до Андрія.
— Цікаво, — мовив багатозначно. — Григорій Жмудь? Родич Коршуна?
— Племінник, — ствердив Андрій. І додав виклично: — І мій двоюрідний брат!
– І куди він пішов? — не звернув на те уваги капітан.
— Від базару вулицею Першотравневою. Потім бічною, не знаю, як називається, там ще невеличка крамниця, вікна зеленим пофарбовані…
— Яблунева, — уточнив Ярощук.
— Третій будинок праворуч — з червоної цегли. Грицько туди пішов.
Каштан уже крутив ручку телефону.
— Ярощук говорить. Ось що, Климук, піднімай оперативну групу. Я у військкоматі і вже виходжу…
… Будинок на Яблуневій належав колишньому викладачеві місцевої гімназії Ленартовичу. Два роки тому він помер, у будинку мешкала його дружина — бабуся років сімдесяти.
Працівники міліції обережно оточили будинок. Лейтенант, заступник Ярощука, одягнутий у цивільне, зійшов на ґанок, постукав. Відчинила бабуся, по брови запнута чорною хусткою.
— Сусіди казали, кімнату здаєте? — поцікавився лейтенант.
— Здавала, — одповіла бабуся, — та вже зайняли.
— Шкода… І хто ж зайняв?
— Не все одно, зайняли, і все!
— Та, може, вони ненадовго?
— Надовго, прошу я вас. То мій давній пожилець, і взагалі я незнайомим не здаю.
— А можна його побачити?
— Пішов, зараз нема.
— От що, — лейтенант витягнув посвідчення, — перевірка документів! — Відсторонив бабусю, ступив у напівтемний коридор. — Де його кімната?
Від хвіртки до будинку вже бігли двоє озброєних міліціонерів, за ними — Ярощук. Прогупотіли дерев'яними сходами, що вели до мансарди. Ярощук метнувся в напівпрочинені двері вітальні, обставленої старомодними меблями. Нікого, тільки кіт спить на підвіконні. Й на кухні порожньо.