Злочинна цивілізація

Шекли Роберт

Над ними стоять Привілейовані, різні верстви, які можна розпізнати за різноманітними символами, — приміром, Гаджі носять золоту сережку. Мало-помалу ви довідаєтесь про всі символи і права окремих суспільних верств і прошарків. Мабуть, слід ще згадати Священиків. Хоча вони й не належать до Привілейованих, їм надано деякі додаткові права й гарантовано недоторканість. Я зрозуміло пояснюю?

Усі слухачі ствердно забубоніли.

— Тоді перейдемо до того, як треба поводитися, зустрівши людину з вищої верстви. Вільного Громадянина пеони з належною повагою

повинні вітати його повним титулом. З Привілейованими, як-от Гаджі, говорити дозволяється тільки тоді, коли до вас звернуться, причому слід виструнчитись, потупити очі і скласти руки перед собою. Ви можете піти від Привілейованого громадянина тільки тоді, коли той дозволить. Ні в якому разі не можна сідати в його присутності. Збагнули? Вам ще доведеться дізнатись про силу інших речей. Наприклад, моя посада Квестора дорівнює статусові Вільного Громадянина, але має деякі прерогативи Привілейованих.

Квестор огледів присутніх, переконуючись, що вони затямили його слова.

— Ці бараки — ваш тимчасовий притулок. Я склав графік, за яким ви будете підмітати, мити і таке інше. Можете звертатися до мене будь-коли; за безглузді й настирливі питання каратиму на горло або калічитиму. Просто пам’ятайте, що ви нижчі з нижчих, і тоді, може, виживете.

Квестор трохи помовчав.

— Протягом кількох наступних днів вас усіх розподілять. Дехто потрапить на германієві копальні, хтось — у рибальський флот, дехто вчитиметься ремеслу. Тим часом, поки ви вільні, можете оглянути Тетрагід.

Люди звернули до нього спантеличені погляди, й Квестор пояснив:

— Тетрагід — назва міста, в якому ви перебуваєте, — найбільшого міста на Омезі. — На мить він замислився. — По правді, це єдине місто на планеті.

— А що означає Тетрагід? — спитав Джо.

— Звідки мені знати? — визвірився Квестор. — Гадаю, це одна із старих земних назв, що їх вишукують скренери. Хай там як, зважуйте кожен свій крок, коли підете в місто.

— Чому? — спитав Баррент. Квестор посміхнувся:

— А про це, пеоне, ти мусиш довідатися самотужки. Він повернувся й вийшов з барака.

Коли Квестор зник, Баррент підійшов до вікна, за яким виднів порожній майдан, а далі — вулиці Тетрагіда.

— Хочеш піти туди? — поцікавився Джо.

— Мабуть. Підеш зі мною? Миршавий шахрай похитав головою.

— Гадаю, це небезпечно.

— А ти, Форіне?

— Мені таке теж не до вподоби. Мабуть, ліпше поки посидіти в бараці.

— Сміх, та й годі. Це ж наше місто. Хтось іде зі мною? Форін ніяково згорбив широку спину й похитав головою.

Джо знизав плечима й знову вмостився на ліжку. Решта новаків навіть не глянули в його бік.

— Дуже добре, — мовив Баррент. — Потім я вам усе розповім.

Він почекав ще трохи, сподіваючись, що хтось передумає, й вийшов за двері.

Місто було купою будинків, безладно розкиданих по півострову, що вузькою смугою вклинювавсь у сіре, мертвотне море. Від материка півострів був відгороджений високою камінною стіною, де-не-де прорізаною брамами, скрізь походжали

вартові. Найбільшою спорудою в місті була Арена, яку використовували раз на рік для Ігор. Біля Арени були зосереджені урядові будівлі.

Баррент крокував вузькими вулицями, озираючись довкола, намагаючись збагнути устрій свого нового дому. Покручені незабруковані проїзди й темні, пошарпані негодою будинки збудили в ньому неясні уривчасті спогади. Подібне Баррент уже бачив на Землі, але нічого про те не пам’ятав. Спогади мучили його, мов сверблячка, а де саме свербить, він не знав.

За Ареною Вілл потрапив у головний діловий район Тетрагіда. Він заворожено читав вивіски: «НЕДИПЛОМОВАНИЙ ЛІКАР — ТЕРМІНОВІ АБОРТИ»; а далі: «ШЕЛЬМОВАНИЙ АДВОКАТ. ПОЛІТИЧНА ПРОТЕКЦІЯ!»

Баррент туманно відчував: тут щось не так. Він ішов далі, повз крамниці, які рекламували крадені товари, проминув невеличкий заклад із написом: «ЧИТАННЯ ДУМОК! ПОВНИЙ ШТАТ СКРЕНУЮЧИХ МУТАНТІВ! ВАШЕ ЗЕМНЕ МИНУЛЕ ЯК НА ДОЛОНІ!»

Баррентові закортіло ввійти. Та він згадав, що зовсім не має грошей, а на Омезі, здається, гроші шанували над усе.

Він звернув у провулок, проминув кілька ресторанів і вийшов до великого будинку ІНСТИТУТУ ОТРУТИ. («Пільгові умови. На виплат — до трьох років. Результат гарантовано або ж гроші повертаються»). Далі була тільки вивіска: «ГІЛЬДІЯ ВБИВЦЬ, 452 відділення».

Після настановчої бесіди на кораблі Баррент гадав, що на Омезі робиться все для виправлення злочинців. Та, судячи з вивісок крамниць, це було не так. А якщо й так, то виправлення набрало якихось напрочуд дивних форм. Поринувши в роздуми, він сповільнив ходу.

Потім Баррент помітив, що люди тікають з його шляху, ховаються в під’їздах чи магазинчиках. Літня жінка, зиркнувши на нього, одразу дременула.

Щось не так? Може, їх лякає його тюремна роба? Ні, мешканців Омеги нею не здивуєш. У чому ж тоді причина?

Вулицю ніби вимело. Неподалік від нього власник крамниці квапливо опускав металеві жалюзі, ховаючи свій злодійський крам.

— У чім річ? — спитав його Баррент. — Що тут діється?

— Чи ти сповна розуму? — мовив крамар. — Сьогодні ж День Посадки!

— Перепрошую?

— День Посадки! — повторив той. — День, коли сідає корабель із в’язнями. Тікай до свого барака, йолопе!

Крамар опустив останню металеву штору й замкнув її. Баррент раптом відчув крижаний подих остраху. Коїлося щось дуже дивне. Треба негайно вертатися. Який же він дурень, що не довідався більше про звичаї на Омезі перед тим, як…

До нього наближалося троє ошатних чоловіків, у кожного — золота сережка Гаджі в лівому вусі. Всі троє були озброєні.

Баррент рушив від них. Один із Гаджі вигукнув:

— Стій, пеоне!

Баррент помітив, що рука чоловіка потяглася до зброї, й зупинився.

— Що таке?

— Сьогодні День Посадки, — відповів чоловік і глянув на своїх приятелів. — Хто візьметься за нього перший?

— Кинемо жеребок.

— Ось монета.

— Ні, викинемо на пальцях.

— Готові? Один, два, три!