Знак зодіака
Шрифт:
— І як же ви це пояснюєте? — не втримався я.
— Стривайте, я ще не закінчив преамбули… Отож люди весь час нарікають, що життя надто коротке. Сімдесят — замало, давай нам сто! Але запитайте сторічного — і він вам так само відповість, що і незчувся, як збігли літа… Тож який сенс має довголіття, якщо людина нездатна раціонально використати час свого існування?
“Мафусаїлів нащадок” урвав свою лекцію, бо до нас підходила офіціантка з першою партією замовлених мною страв. Він пожадливо з’їв повну тарілку борщу і аж тоді сказав:
— Скажіть, чи не співчували ви метеликові-одноденці? Мовляв, бідолашний, не встиг народитись — і помирай…
— Не замислювався над цим питанням, —
— Шкода. Письменник мусить замислюватись. І мав би зрозуміти, що для такого метелика оті кілька годин існування цілком рівнозначні довжелезному життю людини; його кожна секунда така ж змістовна, як для нас з вами доба… Починаєте розуміти, в чому суть?
— Щиро кажучи, ні.
— Тоді — з іншого боку. Чому в дитинстві час тягнеться повільно? Та тому… що для дитини все незвідане, нове. її пам’ять пожадливо вбирає все побачене й почуте; ще не захаращений мозок працює чітко і на першу вимогу може відтворити весь ланцюг подій. На оце відтворення асоціацій нервовій системі потрібні тисячні частки секунди, але саме вони і є масштабом часу для нашої свідомості… А тепер візьміть дорослого. Для нього несподіванок уже немає. Увага нехтує давно відомими деталями, в пам’яті фіксуються тільки найважливіші події дня. А їх обмаль, процес пригадування триває вже не тисячну, а мільйонну частку секунди. От і здається, ніби день промчав, як метеор… І що одноманітніше ваше життя, то швидше воно промчить. Згодні?
Я слухав, мов зачарований. Оцей миршавий чоловічок, який так пожадливо й неохайно глитає несмачний обід у негостинному буфеті автобусної станції, вдирався у найпотаємніші нетрі філософії та психології. Я ще не міг осмислити, наскільки правильні його Я твердження, але висловлене ним вражало.
— Життя нам здається коротким тільки тому, що ми з літами втрачаємо свіжість сприйняття, тобто у нас слабшає пам’ять. Пам’ять! Це найцінніший дар вищого розуму, його найгостріший інструмент. А ми її зовсім не цінуємо, не бережемо. Ось ви здивувались, коли я “вгадав” кілька фактів з вашої біографії. А це тому, що ви просто забули, як, шукаючи автобусний квиток, — якого ви за хвилину перед тим поклали в блокнот, — ви витрусили на стіл з кишені і гроші, і запрошення на нараду фантастів, і два використані квитки в кінотеатр. Ви розгорнули посвідчення шофера-аматора і поморщились, дивлячись на пробиту автоінспектором дірку в талоні. Саме в ту мить з репродуктора долетіли слова про відкриття професора Чернова. Ви прислухались, роздратовано пхикнули і почухали потилицю… Чи пам’ятаєте ви все оце?.. Ні, ви забули! Забули все. і А я — пам’ятаю. Я можу відтворити в своїй пам’яті кожен ваш рух відтоді, як ви сюди зайшли. І коли я починаю пригадувати, мені здається, що я вас знаю дуже давно. Оця година, яка пізніше для вас видасться хіба секундою, розтягнулась для мене на тиждень… Тож скажіть, чи не правий я, коли стверджую, що я найстаріший з мешканців Землі і що я проживу найдовше, навіть коли б мені судилося загинути сьогодні?
— Це справді цікаво!.. — я був такий збуджений, що аж схопився. — Однак, на жаль, бездоганну пам’ять може мати…
— Хто завгодно! — сказав він з глузливою зверхністю. — Я дам вам кілька краплин свого препарату, і ви пересвідчитесь, що я не маніяк, а найвидатніший вчений світу. Не боїтесь?
Може, це було й нерозсудливо з мого боку, але я погодився на експеримент.
“Мафусаїлів нащадок” витягнув з кишені загорнену в ганчірку пляшечку з прозорою рідиною, скупо накапав з неї спочатку в свою склянку, потім у мою. Долив водою. Випив.
— Це я, щоб розвіяти ваші сумніви. Пийте.
Випив і я. Трошки запекло в горлі, та й усе.
— Дію препарату ви
Він дивився на мене гострими, пронизливими очима, і мені на мить стало моторошно. Однак я зразу ж оволодів собою.
— Ще довго чекати?
— Чекати? — перепитав він з посмішкою. — Краще скажіть, скільки ґудзиків на сукні в дівчини, що стоїть біля дверей?.. Ні, не треба дивитись, ви щойно позирнули на неї.
— П’ять, — відповів я цілком машинально і з подивом усвідомив, що бачу в своїй уяві дівчину всю до найдрібніших деталей.
У неї в руках підручник з фізики, зачіска — “кобилячий хвіст”, дівчина трохи збуджена, бо якось дивно поглянула на хлопця, що п’є пиво в кутку. І цього хлопця я теж побачив, як на екрані, хоч і не дивився в той бік: сині очі, буйна чуприна, розстебнута сорочка, — не вистачає одного ґудзика; він удає, що не помічає дівчини, а його сусіда, веснянкуватий юнак, підморгнув йому і щось сказав.
Але найдивніше те, що, пригадуючи оці подробиці, я водночас цілком підсвідомо запам’ятовував усе нові й нові. Повз автобусну станцію промчав бензовоз, і я крізь вікно встиг помітити і його номер, і червоне обличчя шофера. Разом з тим у моїй пам’яті зафіксувалось кахикання бабусі біля вікна, уважний і насмішкуватий погляд “Мафусаїлового нащадка”, музична фраза, що лунала з гучномовця, і сам гучномовець, газета “Правда” в руках чоловіка за сусіднім столиком, — з усіма заголовками, номером і датою, — колір стін і підлоги приміщення.
Потік найяскравіших вражень був такий могутній, що в мене аж запаморочилась голова. Я відчував щось схоже на дивне сп’яніння; свідомість лишилася кришталево-прозора, але довколишній світ невпізнанно змінився. Він став абсолютно новий, ніби побачений уперше. Час і простір змінили свої масштаби, пересунулись в іншу, незнану досі площину. А потім мені почало здаватись, що я сиджу в оцьому буфеті вже кілька днів, знаю все довкола, однак продовжую знаходити все нові й нові подробиці, які фіксуються в моїй пам’яті намертво, навічно.
Відтоді минуло понад три з половиною роки, але все, що трапилося зі мною того дня, я можу відтворити так, ніби це було щойно.
Ми довго розмовляли з “Мафусаїловим нащадком”… Довго?.. Власне, за “часом звичайної людини” хвилин сорок. Але для мене це тривало не менш як добу.
Відчувши мою повну підтримку, “Мафусаїлів нащадок” почав описувати рожеве майбутнє тих людей, які скористаються з його “еліксиру безсмертя”, як він назвав свій препарат. Я погоджувався, що новий біоката-лізатор, безперечно, можна буде використати на благо людства, однак вважав, що забудькуватість, на жаль, просто необхідна, бо, коли людина запам’ятовуватиме все, нічого не забуваючи, місткість мозку швидко вичерпається і індивідуум втратить здатність до подальшого розвитку.
Ми не встигли докінчити суперечку, бо надійшов мій експрес. На жаль, “Мафусаїлів нащадок” їхав у протилежному напрямку. Своєї адреси він не дав, бо, мовляв, ще ніде не влаштувався. Ми домовилися, що зустрінемось рівно через місяць о десятій ранку, на майдані Калініна в Києві.
З незалежних від мене причин я не міг прийти на побачення в призначений час. А “Мафусаїлів нащадок” не завітав до мене, хоч, звичайно, пам’ятав названу мною адресу. Всі мої спроби розшукати його згодом були марні.