Знайти і затримати
Шрифт:
За багажним відділенням – двометрова глуха стіна й довгий цегляний склад із широким піддашником. Ні, не звідси пробралися на перон ті двоє. Ми пішли назад і, не змовляючись, зупинилися біля паркану. Дивилися на дрібне листя кущів, траву між липами, наче надіялися побачити свіжі сліди.
Якщо справді Загата переслідував грабіжників, то вони проскочили до поїзда тільки сюдою. На таксі не їхали, бо водій міг запам'ятати їх. Тролейбусом, он і зупинка. Стояли тут, стежили за молодшим лейтенантом. І, вибравши момент, коли він повернувся до них спиною, перестрибнули через паркан…
Я
– То який висновок, Арсене? – Пазов сів на паркан. – Якщо припустити, що вони вбивці.
– Висновок один: вони місцеві, вільно орієнтуються в місті, навіть врахували час відправлення поїзда. Лише не передбачили, що Ричко буде з дружиною і що з'явиться Загата, – сказав я і продовжив: – Одягнений у форму, дільничний не зможе потайки слідкувати за ними. Спробує затримати. Якщо не дасть про себе знати зі станції Партизанська, значить, поїхав далі, до кінцевої. А Снігурі вузлова, там відділення транспортної міліції, буде кому допомогти йому.
– Так… Мабуть, на цьому наш розшук і припиниться, – Яків зиркнув на годинник. – Десь через годину.
Із вокзалу вискочив молодший лейтенант.
– Товаришу капітан! – гукнув до мене й махнув рукою.
Невже звістка від Загати? Чи не зійшов на Партизанській?.. Моє серце прискорено забилося. Одначе обличчя у молодшого лейтенанта схвильоване і трохи розгублене.
– Там дзвонить начальник станції Партизанська… – засапано мовив, переводячи подих. – У нього сидить якась жінка… зійшла з поїзда… Начальник чув постріл.
– Постріл? – скинувся Пазов.
– У вагоні? – сторопів я.
– Не сказав де. Постріл, – понуро повторив молодший лейтенант.
Ми заспішили до вокзалу. У кімнаті міліції кучматого молодика вже не було. Я рвучно схопив трубку.
– Алло! З вами говорить інспектор карного розшуку Загайгора. – Обличчя у Пазова напружилось. – Так, чули постріл… А та жінка? Їхала в тому поїзді? Угу… Дайте їй… Ви заспокойтесь, заспокойтесь… Бачили високого міліціонера… і двох… Ви заспокойтеся… Почекайте нас, ми скоро, – я поклав трубку, занепокоєно глянув на присутніх. – Вона бачила Загату і двох хлопців, один – з сумкою. Загата стрибнув за ними з поїзда. Дуже збуджена. До пуття по телефону не поговориш. Треба їхати. І там дільничний…
Ми метнулися на площу, до «газика». Бунчук глянув на нас настороженими карими очима, і його рука з пончиком застигла біля рота. Напевне, вигляд у нас був надто стривожений.
– Ти знаєш найкоротший шлях до станції Партизанська? – випалив я, відчиняючи дверцята й падаючи на сидіння.
– Знаю: через вантажний двір і вздовж колії попід лісосмугою і полем…
– Давай, Миколо, жми! – Я взяв мікрофон рації. Крізь перешкоди озвався голос чергового. – Четвертий, говорить Тринадцятий. Ми їдемо на станцію. Партизанська. Загата сів у приміський поїзд за двома підозрілими. На станції жінка з того поїзда. Хоче щось розповісти. Начальник станції чув постріл. Загата вистрибнув з вагона за тими двома.
– Гаразд, Тринадцятий.
– Поки що ні. Я із Пазовим і Бунчуком, і там Загата.
Микола вміло лавірував між вибоїнами. Тісними вулицями околиці міста ми проїхали мимо вантажного двору, заставленого контейнерами, поминули його, а потім старий занедбаний цвинтар, густо зарослий чагарником і деревами. Нарешті вихопились на грунтівку, що тислася до лісосмуги, за якою лежав залізничний насип. Праворуч врунилось аж до обрію лапате листя цукрових буряків.
– Скільки ми вигадаємо кілометрів? – запитав сержанта.
– Вісім, зате натрясе… – покрутив головою Микола.
– Не розсиплемося, – буркнув Пазов.
Непокоїв той постріл. Стріляти міг і Загата і… Жінка, що дзвонила, на власні очі бачила тих двох. Це вже не абищо. І сумку. Сумку! Може, Загата переказав щось через неї?
Лан цукрових буряків закінчився, й розпочалася плантація соняшників, що зливались обіч шляху в суцільну жовтогарячу стіну. Нас немилосердно трясло. Микола відчинив скриньку. У ній лежали в промасленому папері пончики, добряче підсмажені, з пухирчиками олії в дірочках. Пиріжки апетитно запахли, аж у мене покотилася слина.
– Хазяйська ти дитина, – похвалив Яків сержанта.
Ми захрумтіли пончиками. Бунчук ні про що нас не розпитував, бо чув мою розмову по рації. Хлопець він метикуватий. Микола кривуляв грунтівкою, об'їжджав вибоїни, та все одно «газик» підстрибував, і ми безперестанку гуцали по сидіннях.
– Слухай, Яшо, а що по той бік залізниці?
– Ліс, а за ним – дорога до міста і на Снігурі, за дорогою – лісосмуга і поля колгоспу «Партизан», село Тарасівна, – охоче заговорив Пазов, що зріс у місті.
– А чому «Партизан»?
– У перший рік війни в цьому лісі був табір партизанського загону. Там ще й досі є землянка, правда осіла вже, – із жалем сказав.
– Ліс… – Я знизав плечима. – Не дуже він великий.
– До війни підступав до будинків. Фашисти від страху багато вирубали, потім місто розрослося, – пояснив Яків. – До війни й цієї залізниці не було, і тої дороги…
Залізниця вигиналася, трохи бралася вгору. У насипу зачорнів отвір – велика водостічна труба. Микола пригальмував, і ми переїхали через струмок, сполохавши горобців, що купалися у тоненькій смужці води.
– Вже скоро, – мовив Бунчук. – Кілометрів зо два.
Проскочили переїзд із автоматичним шлагбаумом, і за старими акаціями зажовтіли стіни великого будинку. На фронтоні напис: Партизанська.
Біля приміщення станції стояло кілька будинків, в яких жили службовці. Микола зупинив «газик». Я і Пазов вийшли з машини. Навколо – ні душі.
Ми зайшли в порожній, крихітний вестибюль із касовим віконцем і трьома лавками. У кутку тулився на табуретці бачок із питною водою. До нього ланцюжком припнутий кухоль. На стіні – розклад руху поїздів. Звернули в коридор і наткнулися на двері з табличкою «Начальник». Пазов відхилив їх – у кімнаті огрядний, червонощокий чоловік і русявокоса жінка. Коло неї на стільці – звичайний рогозяний кошик, рідкісна річ у місті.