Знайти і затримати
Шрифт:
Наш «газик» на другій швидкості котив по шосе. Ліворуч зеленою стіною стояв ліс, праворуч – лісосмуга, а за нею – скошене поле. В поле грабіжники не пішли. Може, вони зачаїлися на узліссі й стежили за нами, пошепки лихословили й кепкували, переконані у нашому програші.
Минули дорогу на станцію Партизанська, проїхали ще кілометрів зо три. Не помітили нічого підозрілого і повернули назад до міста. Відчував, що Скорич повідомить про власника «Волги» й біляву дівчину на моторолері. Знову згадав слово, написане Загатою на сірниковій
Розумів, що Ілля, втрачаючи свідомість, залишив важливе повідомлення, сподіваючись на нашу кмітливість. Чому на «нашу»? Очевидно, в _першу чергу, на мою. Він же знав, що справою займатимусь саме я. Отож – ЦИБУ… Значить, Загата сповіщав про щось відомо тільки нам обом. ЦИБУ… Обом… Власне, я лише кілька разів зустрічався з ним.
– Куди веде он та грунтівка? – запитав я у Бунчука, показуючи на шлях ліворуч від асфальтівки.
– Через поле до колгоспних ферм. Сюдою, як нема дощу, возять молоко на завод.
– Ну, Миколо!.. – я покрутив головою. – Ти неперевершений знавець усіх маршрутів! Повертай до ферм.
Бунчук задоволено гмикнув, і ми з'їхали на грунтівку, що перетинала лісосмугу й губилася між стернею. Трохи далі біліли довгі споруди, походжали різної масті корови. Обабіч шляху лежали валки соломи, ще не зібраної в ожереди.
– Тут, Якове, ніде сховатись, хіба що… – розважливо почав я, та мені заперечив Пазов.
– Ні, вдень вони не підуть до копичок, надто ризиковано. Для них ліс – найкраща схованка.
Ми повернули назад. Я почав згадувати, як зустрівся із Загатою. Ілля запросив мене до себе на дільницю на побачення з Хрипливим – грабіжником, якого я розшукував. Підозрюваний виявився не Хрипливим, а… Яке ж у нього прізвисько?.. Ага, Чмих! – вайлуватий п'яничка і ледацюга, колишній однокласник Загати. Звати його Петро, прізвище… Забув.
Потім він до мене заходив з інформацією про продавщицю універмагу Шулешко. Здається, і все наше спілкування, окрім вітань при випадкових зустрічах.
Ось і пост ДАІ, вікнастий будиночок на високому підмурку. Троє інспекторів зупиняли й перевіряли автотранспорт, придивлялися до пасажирів. Отак зараз скрізь, на всіх дорогах, станціях і постах.
Бунчук пригальмував, і я висунувся з «газика» до меткого лейтенанта, що віртуозно жестикулював смугастим жезлом.
– Як справи?
– Працюємо, – бадьоро відказав і нараз спохмурнів. – Нікого не затримали. Чи не подалися вони на Снігурі?
Навряд, подумав я. Загата примусив грабіжників стрибати з поїзда. Вони збиралися їхати до Снігурів, вузлової станції, а там пересісти на інший, далекого слідування.
Запрацювала рація. Я взяв мікрофон.
– Тринадцятий слухає.
– Добре, – озвався черговий. – Записуйте адресу власниці моторолера: вулиця Піонерська, будинок 10. Марина Жалинська. На розі вулиці вас чекатиме дільничний інспектор. Да, на кобурі, на порваній фотокартці і на склі ідентичні відбитки пальців. Встановлено:
– Ти знаєш, де вулиця Піонерська? – запитав сержанта Пазов.
– На околиці міста, вздовж лиману. Там чудовий пляж.
Ми звернули з центральної дороги в бічну вулицю з одноповерховими будинками, парканами, садками. У затінку черешні стояв міліціонер, тримаючи кашкет у руці. Дільничний інспектор. На нашому «газику» не було ніяких позначок, і він не звернув на нього уваги, поки ми не спинилися поблизу.
– О, це ви! – здивувався і надів кашкет на облисілу голову.
Інспектор – старший лейтенант, немолодий, з підковою рудих вусів, на сорочці орденські колодочки. Такі добре знають свою дільницю, користуються у жителів авторитетом і повагою, мають багато друзів і добровільних помічників у роботі. До них запросто приходять серед ночі й перепиняють на вулиці, звертаються тепло, не називаючи ім'я або чий, а тільки по батькові. В нього й очі лагідні, уважні.
– Розкажіть, що це за Марина, – попросив його.
– Закінчила десять класів, приїхала із Снігурів поступати до медучилища. Живе у рідної тітки Веренько Євдокії Тарасівни. Тітка – швея, її чоловік Трохим – на заробітках у Сибіру, – коротко доповів старший лейтенант.
– Давно Жалинська вдома?
– Хвилин з десять.
– Ви заходили до них?
– Ні.
– Де їх будинок?
– Он ліворуч під цинком, – показав на дах, що здіймався над верхівками яблунь.
– Собаки нема?
– Не тримають.
Ми з Пазовим зайшли на просторе, густо поросле споришем подвір'я. Будинок добротний, із силікатної цегли, довга веранда обвита виноградом, між листям звисали дорідні грона. На спориші – сліди від коліс моторолера. Он і він, чехословацька «Чезета», біля літньої дощатої кухні. Звідтіля долинав збуджений жіночий голос.
– Що я скажу твоїм батькам? – чулося жалісливе. – Господи, на кого ти схожа? Обскубане, мов гуска.
Ми ступили на поріг кухні. Спиною до нас стояла білява дівчина у барвінковій сукні, з короткою стрижкою. Я зрозумів, що це Марина Жалинська. Її тітка – висока, худа жінка, підперезана клейонковим фартухом у червоних папугах, і пов'язана білою косинкою, тримала в руках сковороду, на якій смажилися кружальця кабачка. Вона глянула на нас невидющими очима й повернулася до дівчини, ніяк не реагуючи на нашу появу.
– Чого ти мовчиш? Ось як ти готуєшся до екзаменів! А завтра ж здавати… Гасаєш цілими днями на тому ролику. І в кого ти вдалася? Що ти з себе зробила? Якесь опудало… – І раптом звернулася до нас, закликаючи у свідки: – Ви гляньте на неї! Була дівчина як дівчина, а тепер… – і підбила рукою Маринине волосся на потилиці. – Стріха, їй-бо, стріха.
Жалинська озирнулася й здивовано звела русяві брови над сірими великими очима. Жінка й собі з цікавістю зміряла нас стурбованим поглядом.
– А ви хто такі? – запитала. – Не її ухажори?