Знайти і затримати

Тимчук Віктор

– Ми з міліції. Я капітан Загайгора.

– О! – вигукнув начальник. – А ти казала не приїдуть! Це телятниця з «Партизана». Найденко Надія Танасівна.

– А він же так просив, так просив передати… – жалісливо проказала телятниця. – Боже, як я тоді перелякалась…

– Хто просив?

– Той міліціонер. Високий, худий, молоденький, як мій непосидюх Грицько.

Високий, худий… Дільничний інспектор Загата.

– Де ви його бачили? Чого перелякалися? – допитувався я. – Розказуйте все по порядку.

– Ага,

я зараз… – Телятниця схвильовано облизала губи, передихнула й заговорила: – Значить, ото вранці я колгоспною машиною приїхала до міста у ветаптеку, послав наш зоотехнік взяти ті ліки, – кивнула на кошик, з якого визирала шийка бутля. – Опісля покрутилася по магазинах і на вокзал, на поїзд. Їду, думаю про своє… Бачу, скоро наша станція. Вийшла в тамбур, приготувалася сходити, бо недовго стоїть у нас поїзд. Тут влітають до тамбура двоє… Господи, які страшні!.. Один відіпхнув мене від дверей і почав відмикати їх своїм ключем, а другий вчепився у клямку й когось не пускає з вагона, кричить до того, мовляв, стрибай, я затримаю… А той валує: «Тримай! Тримай!» А я ні жива ні мертва… – У жінки тремтіли пальці, і вона зчепила їх у пелені.

Я поквапив її:

– Що ж далі, Надіє Танасівно?

– Ох, далі… – перегодя мовила. – Стрибнув той з поїзда, а за ним другий. Тоді вскочив до тамбура міліціонер і до мене: «Тітонько, як зійдете – подзвоніть у міліцію, скажіть, що бачили. Це вбивці з автовокзалу». Я так і зойкнула. А він – за ними…

– Стрибнув? – хоч і, знав про це, але мене ніби підкинуло на стільці. – У якому місці?

– Саме на вигині залізниці.

– А ви не виглянули з тамбура? – Яків спохмурнів і навіщось узявся ретельно причісуватись.

– Де там… Я наче заклякла від жаху.

Начальник станції мовчав, тільки зиркав насторожено то на мене, то на Пазова.

– Які ті двоє з себе? Ви їх запам'ятали? – доскіпливо питав я.

– Які?.. Страшні й люті. Краще таких не бачити. Один – невисокий, – телятниця зігнула руки в ліктях і набурмосилась, – присадкуватий, вузькоокий, з чубчиком над лобом, а другий вищий, чорнявий, трохи вуха відстовбурчені, і говорили мов не по-нашому, чудернацько.

– А в що вдягнуті? – Яків наче підслуховував мої запитання.

– На вузькоокому лляна синювата сорочка з мереживом на комірці, а на тому жовта футболка.

– Ти про сумку, Надіє, про сумку, – нагадав жінці залізничник.

– Була в них сумка, стара, господарська, коричнева.

Вона! Тепер я ні на крихту не сумнівався, що Загата переслідував грабіжників.

– Як вони називали один одного?

– Нелюдські якісь імена, – похитала головою. – У присадкуватого ніби риб'яче.

– Короп? Карась? Сом? Лин? Щука? В'юн? – випалив Пазов.

– Ні, великої риби, хижої, – уточнила Найденко.

– Кашалот? – підказав залізничник.

– Акула? – докинув я.

– О, акула, та трохи не так, – морщила

лоба жінка. – Ще наче якась буква.

– А того як?

– Зараз згадаю… Ага, ледацюг так називають, наче фільонка…

– Філон? – підказав я.

– Еге, Філон, – телятниця здивовано подивилася на мене.

– А хто стрибнув із сумкою?

– Перший, високий..

– Спасибі вам, Надіє Танасівно, – і я звернувся до залізничника: – Звідкіля ви чули постріл?

– Із нашого перончика. Я завжди зустрічаю поїзди. Стою, а поїзд саме на тому коліні. У нас тут тихо як у вусі, а воно – трах! – наче суху дошку переламали. Оце й усе, – розвів руками начальник станції.

Ми вийшли надвір. Під акацією, у рідкому затінку сиротливо тулився наш «газик». Відчував, що нам бракувало ще чогось, якогось факту, який би дав поштовх до негайного пошуку. Що ж випало з нашої уваги? Адже збирався запитати Найденко… Збирався… Ах, да!

– Надіє Танасівно, на який бік вони стрибали?

– Туди, – показала рукою. – До лісу, чи перед сухим струмком, чи після…

– А з того боку попід колією є дорога?

– Проїдете, – впевнено сказав залізничник. – Може, мені з вами?

– Не треба. Якщо з'являться на станції – дзвоніть у міліцію. Самі не пробуйте затримувати, – попередив.

Ми підійшли до «газика». Сержант відчинив дверцята, але ми не сіли до кабіни.

– Новин ніяких? – запитав його..

– Ні.

Я замислився. Спроквола мовив:

– Викликати Кузьменка з вівчаркою чи самим пошукати сліди? – і дивився на Якова, та нараз рішуче Бунчуку: – Слухай, Миколо, ти поїдеш з лейтенантом попід насипом назад, тільки з того боку. А я піду по колії. Мене не випереджай. Зрозумів?

– Так точно.

– Я, Арсене, зв'яжусь із черговим і скажу, що Загата таки вистрибнув із поїзда за вбивцями перед станцією Партизанська, – сказав Пазов.

«Газик» рушив, а я пішов стежкою понад колією. Від нагрітих шпал у повітрі стояв густий дух мастила. За переїздом сержант поволі з'їхав до підніжжя насипу.

До водостічної труби було далеченько. Отже, злочинців – двоє. І хто зна, може, Загата вже котрогось із них затримав і вів лісом до дороги. Адже недарма вистрілив. Залізничник чув лише один постріл. Один, попереджувальний. Другого – ні. Висновок: грабіжник спинився, бо зрозумів, що тікати безглуздо.

Назустріч мені дибали грунтівкою дядько й тітка. Звідкіля вони взялися? До міста далеко, щоб звідтіля йти пішки. Дядько в картузі, в чорному костюмі й сірих кедах, рудобородий, накульгував, спираючись на палицю. Тітка низенька, згорблена, закутана в чорну хустку, з білим вузликом в руці.

– Агов, діду! Куди це ви чимчикуєте?

– До поїзда, – непривітно буркнув.

– Іздалеку?

– З Тарасівки, – не зупинявся.

Лісовою стежкою дійшли до насипу, подумав я, і запитав: