І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько
Шрифт:
Отже, все-таки ніякої помилки не було!
— Не кімната, а двомісний номер люкс із трьома ведмедями, —поважно відповів Півчеревичок. —Звідкіля це говорять?
— Я дзвоню з вестибюля цього ж готелю, — відповіла незнайомка. — Річ у тому, що мені неодмінно й терміново треба побачитися з вами.
— З якого приводу? — намагався зберігати офіційний тон Півчеревичок.
— Привід вельми важливий, — пролунало з трубки.
Півчеревичок занепокоєно поглянув на Муфтика й Мохобородька, та й вони були вкрай збентежені.
—
І тієї ж миті Півчеревичок уже не пошепки, а на повен голос запитав:
— А хто ви, власне, така?
Хоч питання пролунало не вельми ввічливо, проте незнайомка, відчувалося, не образилась.
— Я негайно піднімуся до вас, — одповіла вона. — Тоді й побачите.
Клацнуло. І з трубки почулися короткі гудки: ту-ту-ту…
— Алло! — вигукнув Півчеревичок. Короткі гудки тривали.
— Поклади трубку, — порадив Муфтик.
— Зар’аз буде тут, — сказав Мохобородько. І Півчеревичок додав:
— Чекаємо.
Довго чекати друзям не довелося, уже за кілька хвилин у двері постукали.
— Прошу! — вигукнув Півчеревичок. Незнайомка ввійшла до кімнати.
Це була жінка середнього віку з доглянутою зовнішністю і добре зодягнута. Мала вона приємне обличчя, та воно було б ще привабливішим, якби не занадто нафарбовані червоним губи. У її вухах ніжно подзеленькували золоті сережки, на пальцях поблискували перстні з сяйнистими коштовними каменями, а на зап’ястях вбирали очі кілька вигадливих браслетів.
— Доброго здоров’я, мої маленькі друзі, — сказала вона, привітно всміхаючись. — Я помітила перед готелем ваш автомобіль і вмить збагнула, де вас шукати.
Вона скористалася незграбним Муфтиковим припрошенням і сіла в крісло, роздивилася трьох ведмежат і додала з відтінком смутку:
— Якщо ви хочете знати правду, я — самотня людина.
— О-о! — вигукнув Муфтик співчутливо. — Я теж був самотній і дуже добре знаю, якої душевної скрути це завдає! А ви пишете собі листи?
Жінка заперечно похитала головою.
— Ні, — підтвердила вона. — В принципі я, звичайно, не проти листування, але будьмо відвертими: це більше пасує школярам і журналістам. І зрештою літери — лиш мертві знаки. А я сумую за живим словом. Я жадаю погомоніти, мої любі, і саме через це сюди й завітала.
— Ах, ви прийшли просто погомоніти? — здивувався Мохобородько.
— Та ні, не тільки, — продовжила жінка. — Щиро кажучи, з’явилася сюди в пошуку постійного співрозмовника. Тривалий час у мене було собача, просто чарівне створіння, але нещодавно його життя згасло від старості. Ось я й прийшла поглянути, чи не зміг би хто з вас замінити мого улюбленця.
— Замінити собача?.. — вражено пробурчав Мохобородько.
— Саме так, — лукаво й водночас люб’язно всміхнулася гостя. — Саме в цьому й причина моїх відвідин.
На деякий час у кімнаті запала тиша.
—
— Ви дуже однобоко розумієте бесіду, мій любий, — знову посміхнулася жінка. — Не обов’язково співрозмовник повинен без угаву говорити. Вельми важливо уміти слухати, а до цього моє собача було вдатне надзвичайно.
Знов на якусь хвильку запанувало мовчання, яке урвала незнайомка.
— У мене досить пристойні житлові умови, — сказала вона. — І, зрозуміло, я беру на себе цілковите утримання.
Тепер жінка дуже уважно подивилася на кумедних чоловічків.
— Найліпше мені підходить бородань, — нарешті довила вона.
— Як? — здригнувся Мохобородько. — Ви маєте на увазі мене?
— Саме так, — кивнула гостя. — Ви окрім цього дуже декоративні: неначе ваза з живими квітами!
Тоді вона, обернувшись до Муфтика й Півчеревичка, додала:
— Будь ласка, тільки не ображайтеся за мій вибір. Віддаючи перевагу Мохобородьку, я аніскілечки не хочу принизити вас. Але ж і ви зрозумійте, що взяти всіх трьох я не можу: стало б занадто тісно.
— Але даруйте! — вигукнув Мохобородько. — Попри все, я, одначе…
— Розумію, розумію, — жінка не дала Мохобородькові договорити до кінця. — Ви — кумедний чоловічок, чи не так? Саме тому я вас хочу взяти собі. Бо, знаєте, є люди, які тримають у себе собаку чи кішку, папугу або черепаху, хом’яка чи морську свинку. Та, слово честі, я ще не чула, щоб хтось із них мав кумедного чоловічка. Так що мати його було б вельми оригінально, чи не так?
Мохобородько у відчаї шукав якоїсь вагомої відповіді, щоб незнайома жінка дала йому спокій і облишила свій намір. Але нічого путнього не спадало на думку, і тут замість друга в розмову з незнайомкою втрутився Муфтик.
— Від самотності часто буває безсоння, — почав він. — Я вірю, що й у вас трапляються безсонні ночі, оскільки ви самотня людина, як зауважили на початку.
— Це правда, —зізналася жінка. —Безсоння справді дошкуляє мені.
— Ось бачите, — вів далі Муфтик. — Однак річ у тому, що Мохобородько спить лише просто неба, на чистому повітрі. Так що вночі ви не змогли б гомоніти з ним, і безсоння, як і раніше, докучало б вам Півчеревичок умить зрозумів, куди Муфтик спрямовує розмову, і скрикнув:
— Мохобородько навіть у номері люкс не може склепити очей і на ніч іде спати на подвір’я!
— Хіба? — жінка здивовано підняла брови. — Чудернацька звичка. Та від будь-якої звички можна по-| збавитися.
Тим часом Мохобородько оговтався.
— Я все-таки не полишу своїх друзів, — рішуче сказав він. — Ми всі втрьох належимо одне одному ділимо як радощі, так і турботи.
— Дуже красномовно сказано, — похвалив Муфтик і змахнув з ока жалісливу сльозу.