Зруйновані зорі
Шрифт:
— Не можу сказати.
— Їх полонили твої товариші?
— Не можу сказати.
— Їхньому життю загрожує небезпека?
Мовчання. В Аниних очах промайнуло щось схоже на розгубленість. Очевидно, питання прозвучало дуже розпливчато. Я спробувала уточнити:
— Чи є можливість, що вони загинуть?
— Кожен може померти. Всі ми ходимо під Богом.
— Ач ти, філософ драний! — вилаялась я. — Їх можуть убити твої товариші?
Катеґоричне:
— Ні.
— Що ви збираєтеся з ними робити?
Знову мовчання.
— Ви маєте намір відпустити їх на свободу?
— Так.
— Коли?
— Не можу сказати.
— Їх полон продовжиться довго?
— Залежить від обставин.
— Від яких?
— Не можу сказати.
Тут я не витримала й схопила Аню за горло.
— Тепер слухай мене уважно, сучко. Ти маєш якесь тонке, ситуативне психокодування. Отже, в тебе залишилося почуття самозбереження. Зараз ти мені скажеш, де ви тримаєте батька. Якщо не можеш сказати прямо, то натякни. Інакше, присягаюся, я задушу тебе. Ти зрозуміла?
— Так.
Я міцніше стисла її горлянку.
— Кажи! Наказую тобі!
— Рожеві слоники… — прохрипіла вона. — Зелені кролики…
Думка про те, що Аня почала марити, не встигла сформуватися в моїй голові. Наступної миті перед моїми очима потемніло, підлога під ногами розверзалась, і я полетіла в безодню. Гучно щось ляснуло, і мені задзвеніло у вухах…
Я висіла в пустці, не відчуваючи свого тіла… Хоча ні, тіло я відчувала ,але не відчувала його ваги. У вухах продовжувало настирливо дзвеніти. Моя рука торкнулася до чогось м’якого, теплого… Нарешті я здогадалася розплющити очі й побачила перед собою Аню. Судячи з виразу її обличчя, вона перебувала в наркотичній дрімоті. Поруч із нею зависли Валько й Олег.
Саме зависли. Всі ми висіли в невагомості, а навкруги нас оберталася невелика кімната без жодних меблів, без вікон і дверей, з голими стінами та стелею, що випромінювала рівне біле світло. Тобто це ми оберталися посеред кімнати, але, як встановив ще у давні часи Ейнштейн, будь-який рух у природі відносний.
Також разом із нами пливли в невагомості кілька дивних предметів. Один із них, найбільший, дуже скидався на шматок дивана з вітальні Ковальова. Того самого дивана, на якому ще недавно сиділи Валько, Олег і Аня. Інші предмети, трохи менші, були клаптями килимового покриття і, мабуть, шматками будівельного металопластику.
Наші з Вальком погляди зустрілися. Він щось сказав, проте через дзвін у вухах я нічого не розібрала. Олег незграбно задриґав руками й ногами, мало не вціливши ліктем мені в обличчя. Я вхопила його за плечі, притягала до себе й прокричала на вухо:
— Припини брикатися!
Він розчув і послухався. Блідість його обличчя свідчила про те, що від невагомості його трохи нудить. А може, й не трохи.
Виникла слабка сила тяжіння. Ми поволі опустилися на підлогу, припинивши обертання. Ґравітація поступово зростала. Я сіла і, судомно глитнувши кілька разів, домоглася того, що дзвін у вухах
— Хай йому біс! — вигукнув він. — Це ж телепортація!
— Ти так думаєш? — запитала я.
— А що ще думати? Я точно не втрачав свідомості. Навіть очей не заплющував. На секунду промайнула темрява — і ми опинилися тут. А телепортація, за визначенням, є миттєве переміщення матеріальних об’єктів у просторі.
— Я теж не втрачав свідомості, — промовив Олег, насилу підіймаючись з підлоги. — Мені стало зле… мені й зараз недобре, але я не відключався.
— А весь цей непотріб, — Валько вказав на шматок дивана й інші предмети навкруги нас, — ми прихопили з собою при телепортації.
Я підвелася й обійшла кімнату по периметру в пошуках виходу. Ані натяку на двері. Швидше за все, відсувалася ціла стіна, але, на жаль, ніяких кнопок для цього я не знайшла.
Я присіла навпочіпки над Анею Корейко, дала їй кілька легеньких ляпасів, щоб вивести її з дрімоти, а потім допомогла сісти на те, що залишилося від дивана.
— Де ми знаходимося?
— Не можу сказати.
— Як ми сюди потрапили?
— Не можу сказати.
Тут Валько зупинив мене:
— Стривай, так ти нічого не доб’єшся. Дай я спробую. — І він звернувся до Ані: — Говорити мені лише правду, ясно?
— Так.
— Нас хтось приніс сюди уві сні?
— Ні.
— Ми приїхали на метро?
— Ні.
— Ми здійснили гіперперехід?
— Ні.
— Ми телепортувалися?
— Не можу сказати.
Ха, супер! У контексті попередніх питань, її останнє не „можу сказати“ прозвучало як однозначне „так“.
Валько дістав з кишені штанів злощасний прилад з кнопками П, Л і Т.
— Ми телепортувалися за допомогою цього пристрою?
— Ні.
— А для чого він призначений?
— Не можу сказати.
— І все-таки, він якось пов’язаний з телепортацією?
— Не можу сказати.
— До дідька! — вилаялася я. — Як ти міг, Валько? Я ж цілком зрозуміло наказала тобі віднести все в передпокій.
— Вибач, Рашель. — Він покаянно опустив голову. — Я з неуважності сунув його до кишені. І забув.
— Брешеш! Ти нічого не робиш з неуважності. І ні про що не забуваєш. А зараз з твоєї вини ми втрапили в цю пастку.
— Аня сказала, що прилад тут ні до чого.
— Але не заперечувала зв’язок між ним і телепортацією. Фактично вона підтвердила його.
— Не поспішай з висновками. Зараз ми все з’ясуємо… Аню, кнопка Т блокує роботу паралізаторів?
— Ні.
— Блокує роботу лазерної зброї?
— Ні.
— Запобігає можливості телепортації?
— Не можу сказати.
Валько глянув на мене.
— Ось тобі й увесь зв’язок. Цей прилад призначений, щоб завадити тобі скористатися зброєю або телепортером.
— Але я не маю телепортера.