Зруйновані зорі
Шрифт:
— Усе це тобі добре знайоме, — сказав він. — Насамперед поклади долоні на пластину сканера.
Я підкорилася. Бортовий комп’ютер записав у своїй пам’яті відбитки моїх пальців.
— Так, добре. Тепер трохи нахилися, дивися в центр пластини й не кліпай. Робимо знімок сітківки… Чудово. Пройдися рубкою, повільно обернися навколо, уяви собі, що ти на подіумі… Ах, Рашель, ти чарівна дівчина, але жіночності тобі явно бракує. У тебе хлопчачі манери, хода… Втім, гаразд. Скажи щось. Тільки російською.
— Я
Валько гмикнув.
— Ну, трусити грудьми у тебе все одно не вийде. Для цього вони надто маленькі, хоча й дуже гарненькі… Але це так, між іншим. Зразок твого голосу записано. Відтепер ти повновладний командир корабля.
— Хіба це все? — здивувалася я.
— Я спростив процедуру, щоб заощадити час.
— А як же контрольні запитання?
Він посміхнувся.
— Тут я схитрував. Ще до того, як піти тебе будити, відібрав ті питання, на які сам міг дати відповідь, і записав їх у пам’ять.
— Але якщо ти відповів неправильно…
— Ось тобі роздруківка. — З щілини принтера вислизнуло кілька листів паперу, Валько підхопив їх і простяг мені. — Якщо я бодай в одному питанні помилився, можеш відірвати мені вухо.
Я пробігла поглядом першу сторінку. На мій подив, усі відповіді були правильними. А одна з них…
— Валько, негіднику! Ти таки зазирав до моєї шафи?!
— Зовсім ні. А твою пристрасть до рожевої білизни з мереживами я вирахував методом дедукції.
— І як саме?
— Ну, це досить довгий ланцюжок лоґічних висновків…
— Гаразд, тоді розберемося пізніше.
З цими словами я влаштувалася за капітанським пультом і оглянула своє господарство. Мене трохи бентежив російський інтерфейс, але за минулий місяць я досить непогано оволоділа цією мовою, до того ж більшість технічних термінів мали схоже звучання з французькими або анґлійськими, залишалося просто звикнути до їх написання кирилицею.
Мій погляд упав на дані стосовно прискорення. Там було вказано значення 392,0 g.
— Стоп! Тут, здається, помилка.
— Де? — запитав Валько.
— Прискорення. Не там стоїть кома. Має бути 39,20 g.
— Ні, все правильно. Ми летимо з прискоренням під чотири сотні. Ґравікомпенсатори розраховані на номінальне навантаження до восьмиста одиниць. А в критичному режимі можуть витримати й понад тисячу.
— Ой лишенько! — У животі мені аж скрутило, коли я уявила, що з нами буде, якщо раптом відмовлять компенсатори. — Ти впевнений?
— Так сказано в специфікації. А грави працюють у нормі, можеш покластися на мене. Я не лише математик, а й трохи фізик, тож на техніці розуміюся. З пілотуванням корабля я б навряд справився, зате в бортінженери годжуся.
Я трохи заспокоїлася.
— Гм. У такому режимі роботи двигун,
— Менше ніж ти думаєш, але справді жере. Проте поглянь на запаси дейтерію.
Я подивилася й очманіла.
— Це неможливо!
— Але факт. Надщільний стан атомарної речовини досить давно відомий науці, але дотепер вважався нестабільним. А тут, у паливних баках, цілком стабільний. І це ще не все, Рашель. Як тобі подобається озброєння?
Я викликала на екран звіт про стан артилерійських систем і тихо свиснула.
— Чорта лисого! Скільки тут усього… Ха! А навіщо знадобилися аж дві батареї електромаґнітних гармат? Це ж примітивна зброя.
— Це ще як сказати. Спершу оціни їхню потужність.
Я викликала потрібні дані, й очі в мене полізли на лоба.
— Лишенько!.. Як це може бути?
— Я не мав часу детально розбиратися в специфікації. Поки можу сказати лише одне — тут використовується принципово інший метод ґенерації ЕМІ, ніж усі нам відомі.
— А сам корабель? Не постраждає від імпульсу?
— Ні. Він оснащений надійним захистом, який теж базується на якихось нових принципах.
Я зробила паузу, щоб зібратися з думками, і зайнялася добре знайомою мені справою — задіявши бічні маневрові двигуни, розвернула корабель під прямим кутом до напрямку руху. Тепер ми з прискоренням майже 400 g почали відхилятися від первинного курсу по похилій дузі, яка щохвилини ставатиме дедалі крутішою.
— Ходова система просто чудова, — сказала я. — Значно краща, ніж у тих цивільних корит, на яких я літала під час практики. Краща навіть, ніж у „Зорі Свободи“… Послухай, Валько, що ти про все це думаєш?
Він розгублено знизав плечима:
— Чесно кажучи, навіть не знаю, що думати. Ясно одне: жартами тут і не пахне. Все це дуже серйозно. І я не здивуюся, коли виявиться, що Військово-Космічний Флот Новоросії існує.
— Але ким він створений? Очевидно, що не самими хлопцями. Звичайно, можна припустити, що років три тому ґрупа чотирнадцяти — п’ятнадцярічних підлітків оволоділа передовими технолоґіями… Та ні, дурниці! За ними точно хтось стоїть. Ось тільки хто? Може, влада твоєї планети?
— Цілком можливо, — не став заперечувати Валько. — Хоча сумнівно. Адже я казав, що командний інтерфейс спочатку був анґлійським. До того ж я не думаю, що наш уряд має доступ до цих секретних розробок. Ви, ґаллійці й земляни, не бажаєте ділитися ними ні з ким. Авжеж, я чудово розумію, що це розумний запобіжний захід, проте нам, мешканцям решти людських світів, це трохи неприємно. І навіть не трохи.
— До речі, ось тобі й мотив, — зауважила я. — Припустімо, що ваш уряд таки заволодів цими секретами, і вирішив утерти зарозумілим ґаллійцям і землянам носа, готуючи за їх спинами звільнення Новоросії.