Зруйновані зорі
Шрифт:
— Я недавно перевіряв, — зауважив він.
— Перевір ще раз.
— Можу зробити це звідси. Я ж кібер, і для мене не має значення, де я перебуваю фізично.
— Все одно сходи, — наполягала я.
Валько нарешті зрозумів, що я хочу залишитися з Олегом наодинці. Широко посміхнувся, козирнув мені й без подальших суперечок вийшов зі штурманської.
Я пересунула платформу в центр рубки, опустила її трохи нижче, сіла на її край і скомандувала бортовому комп’ютеру закрити нас непрозорою голоґрафічною завісою. Оскільки колір я не вказала, комп’ютер на свій розсуд вибрав темно-синій.
Я
— Рейчел… Рашель…
— Привіт. — Я нахилилася, легенько поцілувала його в губи, потім допомогла йому сісти. — Як почуваєшся?
— Кепсько… Ні, добре…
— То кепсько чи добре?
— Ти поруч, отже, добре… До речі, де ми?
— У твоїй мрії.
— Як це?
— Зараз покажу. Пам’ятаєш, я обіцяла подарувати тобі зорі? Так от, я дотримала свого слова. — За моєю командою комп’ютер погасив світло, голоґрафічна завіса зникла, а передня стіна рубки стала прозорою. — Вони твої.
Перед нами в глибинах космосу яскраво сяяли різнокольорові зорі. Ті самі зорі, про які Олег так мріяв і які раніше бачив лише крізь туманну пелену атмосфери. Зорі, що відтепер належали йому нарівні з рештою людства…
Я чекала, що він ось-ось накинеться на мене з розпитуваннями. Але він мовчав. Він мовчав і дивився вперед наче зачарований. А його очі сяяли так само яскраво, як і зорі перед ним.
29
Прокинувшись, я ще кілька хвилин лежала із заплющеними очима, думаючи про те, що могло б статися цієї ночі, але так і не сталося. Напередодні Олег не виявив достатньої наполегливості, і в результаті ми розійшлися спати в різні каюти. А шкода. Було б так приємно прокинутися в його обіймах, і…
Я рішуче відігнала залишки сну і встала з ліжка. Вгамуйся, дівчинко, щось ти надто розійшлася. Свербить в одному місці, га? Ну то потерпи. Трофейний крейсер, що мчить на всіх парах до напханої ворожими кораблями дром-зони, — не найкраще місце для любовних пригод.
Настінний хронометр показував 9:17 ранку за бортовим часом, який точнісінько співпадав з ніколайбурзьким. До початку прориву в дром-зону залишалося трохи більше десяти годин. Екран мого терміналу був порожній, жодних повідомлень не надходило. Отже, все гаразд. Якби щось трапилося, мене б розбудила тривога.
Проте для власного спокою я підключилася до штурманської рубки. Картинка на екрані свідчила, що на кораблі справді все гаразд — у капітанському кріслі привільно розвалився Валько, а Олег сидів на місці другого пілота. Хлопці спокійно розмовляли, і якраз ішлося про мене. Оскільки я була командиром корабля, моє підключення залишилося непоміченим.
— …Мила й чарівна, — говорив Валько. — Справжнє золотко. Але не мій тип.
— Радий чути, що ми не суперники, — сказав Олег. — Та все ж цікаво: що тебе в ній не влаштовує?
— Я не сказав, що вона мене чимось не влаштовує. Просто не мій тип. Мені потрібна не валькірія, а звичайна дівчина. А от Рашель звичайною ніяк не назвеш.
— Авжеж, вона надзвичайна, — з мрійливою усмішкою погодився Олег. Раптово усмішка його зів’яла. — Вона
— Ну, це найменша з твоїх проблем. Куди більше тебе має турбувати її сексуальна інфантильність. У цьому плані вона ще дитина.
— Хочеш сказати, що в неї ще нікого не було?
— Напевно стверджувати не стану, але схоже, що так. Проте не виключаю, що вона з кимось раз-другий переспала. Чи, може, бавилася з подружками, хоча це й не рахується. Але найголовніше, що вона…
Я перервала зв’язок з рубкою і попрямувала до ванної, на ходу стягуючи з себе позичену в Аниному гардеробі нічну сорочку. Обличчя моє паленіло від сорому, а всередині все кипіло від люті. Ну, Валько, стривай! Я ще пригадаю тобі і „сексуальну інфантильність“, і твої гидкі припущення щодо подружок. Ти в мене матимеш…
За чверть години, прийнявши крижаний душ, я охолола й дійшла висновку, що сама винна. Не слід було підслуховувати чужі розмови. Нічого вульґарного й образливого Валько про мене не сказав, він просто ділився з Олегом своїми думками. Звичайна розмова двох хлопців, які відверто обговорювали знайому дівчину. А те, що я підслухала їх, уже моє особисте горе.
Висушивши волосся і вклавши його в нехитру зачіску, я почала порпатися в одежній шафі серед Аниних і Сашкових мундирів, підшуковуючи собі щось відповідне до мого зросту. Це виявилося проблематичним, оскільки Аня була набагато нижча від мене, а Сашко — значно ширшим у плечах і талії. Нарешті в глибинах шафи я знайшла польову форму — сорочку й штани синього кольору, які майже підійшли мені за розміром. З чималим жалем я зняла з коміра адміральські зірки, а натомість почепити було нічого — у капітанській каюті не знайшлося ранґових відзнак для земних мічманів.
Потім я поснідала сандвічами з харчового автомата, випила філіжанку гарячої кави й лише тоді піднялася на верхній ярус. Коли я увійшла до штурманської рубки, Олег зустрів мене захопленою усмішкою
— Доброго ранку, Рашель. Маєш чудовий вигляд.
— Привіт, Олеже, — відповіла я. — Привіт, Валько. Як справи?
Валько звільнив капітанське крісло, зобразив якусь подобу стійки струнко і недбало козирнув.
— Лейтенанте-командоре, мем! Доповідаю: усі бортові системи функціонують нормально, політ проходить відповідно до ґрафіку.
— Годі блазнювати, — сказала я трохи роздратовано. — Ніякий я тобі не лейтенант-командор, а мічман.
Валько поморщився.
— Дурепа ти, а не мічман. Я аж зі шкіри пнувся, так хотів вразити тебе знаннями правил вашого флоту, а виявляється, що ти сама їх не пам’ятаєш.
Нарешті я збагнула й ляснула себе долонею по лобі.
— Хай мені чорт! Я справді дурепа.
— А в чому річ? — поцікавився Олег.
— У ВКС Землі, — пояснив йому Валько, — всі посади чітко розписані за званнями, і жодних винятків, навіть для форсмажорних обставин, не допускається. Наприклад, командувати кораблем такого класу, як „Нахімов“, може лише офіцер не нижчий від лейтенанта-командора — тобто по-нашому капітана третього ранґу. Тому в них існує система подвійних звань — постійних і тимчасових. Так, якщо молодший офіцер за якихось обставин займає старшу офіцерську посаду, то на цей час він автоматично підвищується в чині. Я думав, що Рашель це знає…