Зруйновані зорі
Шрифт:
— Я щось не так зробив, Рашель?
— Ні, все правильно. Просто… — Тут я не витримала. — Хай тобі чорт, це несправедливо! Мені дев’ятнадцять, я на два роки старша від тебе, я все життя вчилася, я тільки цим і займалася, у мене більше не залишалося часу ні на що, хіба на музику, а ти… Ти собі розважався, упадав за дівчатами, грав у футбол, керував підпільною ґрупою, а між іншим займався на віртуальних тренажерах — і керуєш кораблем не гірше від мене.
Зо хвилю Олег розгублено дивився на мене, потім встав, підійшов до мене й узяв мої руки у свої.
— Ну що ти, люба, я… я ж зовсім не такий гарний пілот, як тобі здається. Знаю
Зненацька мені стало соромно. Дуже соромно.
— Ох, вибач, будь ласка. Я мала привітати тебе, а натомість… Я така свиня!
— Ти просто дурненька, — лагідно заперечив він. — Треба ж таке вбити собі в голову. Гаразд, я непогано керую кораблем. Я вмію визначити оптимальний курс. Але це, по суті, все. Більше ні в чому я не розбираюся. Якщо на кораблі відмовить якийсь механізм, я не зможу його полагодити — чи то кавоварку, чи то систему подачі дейтерію в реактор. А ти ж зможеш?
— Мабуть, зможу. Не так, як дипломований бортінженер, але зможу.
— Ото ж бо. І з комп’ютером ти порозумієшся, якщо у нього щось там заскочить. І впораєшся з озброєнням. І надаси медичну допомогу хворим або пораненим. А я можу лише пілотувати. Ну, і ще приготувати більш-менш пристойний обід… До речі, цим я зараз і займуся.
Поцілувавши мене, він вийшов у камбуз. А я, залишившись одна в рубці, останніми словами кляла себе за дурість, еґоїзм і безсердечність. Ні, треба ж бути такою дитиною!..
За півгодини Олег прикотив візок зі свіжим обідом. Як виявилося, готував він не просто пристойно, а пречудово, і я поїла з неабияким апетитом, хоча й не почувалася голодною. Я навіть пожартувала, що за нього небезпечно виходити заміж — з такими кулінарними здібностями він швидко відгодує свою дружину до розмірів пузатого поросятка. У відповідь Олег цілком серйозно заявив, що надалі намагатиметься готувати не так смачно.
Після обіду я вирішила бодай трохи компенсувати свою недавню нетактовність і на весь період гальмування передала командування Олегові, а сама пішла оглядати корабель. Під час цього огляду знайшла комірчину, де зберігалося обмундирування, і змогла нарешті підібрати собі форму, яка цілком відповідала моєму зростові й розмірам.
Переодягнувшись, я вже збиралася продовжити обхід, коли задзвонив настінний інтерком. Ввімкнувши його, я побачила на невеликому екрані обличчя Олега.
— Паскудний хлопчисько! Щойно підглядав за мною?
— А от і ні, — відповів він. — Навіть не знаю, де ти. Просто я попросив комп’ютер викликати тебе.
Тільки зараз я помітила, що він дуже схвильований.
— Щось сталося?
— Так. Але не з кораблем. На планеті. Я тут проглянув записи отриманих радіосиґналів з Новоросії. Якість поганюча, багато перешкод і спотворень, але цілком можна розібрати, що вже другу годину по всіх каналах транслюють „Лебедине озеро“.
— Що-що? — розгублено перепитала я. — Балет Чайковського?
— Так. У класичній постановці.
— І що це значить?
— Ах, вибач. Зовсім забув, що тобі це ні про що не говорить. У нас, коли помирає цар, цілісінький день усюди крутять „Лебедине озеро“. Така традиція, що виникла ще в давні часи. На зразок вашого „Le roi est mort, vіve le roi!“ [8] —
8
„Король помер, хай живе король!” (фр.)
Перші альвійські патрулі запеленґували нас за десять мільйонів кілометрів від краю дром-зони. Це було дуже непогано, з огляду на те, як ретельно чужинці охороняли навколишній простір. Ми мчали вперед з божевільною швидкістю в чотирнадцять тисяч кілометрів на секунду, що становило мало не п’ять відсотків від світлової, і до найближчого каналу другого роду нам залишалося всього дванадцять хвилин польоту.
Тільки не подумайте, що я ставила перед собою непосильне завдання встановити рекорд швидкісного прориву. Просто в своїх розрахунках виходила з технічних можливостей „Нахімова“, які були набагато вищими, ніж у стандартних розвідників класу „Зорі Свободи“. Наш трофейний крейсер міг розвивати прискорення до восьмисот одиниць (для порівняння, „Зоря Свободи“ — близько сотні), а отже, мав майже втричі кращу маневреність. До того ж його випромінювач резонансних імпульсів був далекобійнішим — згідно зі специфікацією, він міг відкривати гіперканали на відстані до півтора мільйона кілометрів. Це давало нам добрих дві хвилини на те, щоб підкориґувати курс корабля і спрямувати його точно в горловину каналу. В сумі ці складові значно полегшували нашу задачу, а висока швидкість дозволяла прослизнути буквально під самим носом у ворога, уникнувши вогневого контакту з ним.
Та в крайньому разі ми були готові й до бою. З’єднаний через свій імплант з бортовим комп’ютером, Валько одночасно тримав під контролем ходову частину корабля, захисні системи й усю артилерію, включно з електромаґнітними гарматами. А Олег, окрім того, що страхував мене як другий пілот, уважно стежив за ефіром, прослуховуючи перемовини чужинців. Частина з них велася відкритим текстом, частина була зашифрована, але, як виявилося, пам’ять бортового комп’ютера містила більшість шифрів, якими користувалися альви. Розмовляли вони здебільшого російською та анґлійською, тому Олегові лише зрідка доводилося вдаватися до комп’ютерного перекладу, щоб зрозуміти значення реплік португальською та японською мовами.
— Усе йде до того, що альви мають намір пропустити нас без перешкод, — сказав він. — Вважають, що ми звичайні розвідники й поспішаємо сповістити своє керівництво про загибель царя.
— Тим краще, — пролунав з динаміків голос Валька. Сам він сидів у кріслі офіцера зв’язку із заплющеними очима й відстороненим виразом обличчя, а його розум блукав десь у надрах комп’ютера. — Хоча насправді звістку вже давно відправлено.
— Нуль-зв’язком? — запитала я, не відводячи погляду від тактичного дисплея.
— Авжеж.
— Гадаєш, він діє так далеко?
— Через всю Ґалактику навряд. Але судячи з того, що я тут розкопав, — під „тут“ він явно мав на увазі пам’ять комп’ютера, — десяток парсеків цілком пробивна відстань. Особисто я не сумніваюся, що в одній із сусідніх систем постійно чергують наші кораблі. І щонайменше в одного з них є нуль-приймач.
— Мабуть, так, — погодилася я. — Шкода, що ми не знаємо, де вони.
— Не хитруй, Рашель. Тобі зовсім не шкода.
— Чому це?