Звіробій
Шрифт:
Проте, якби рани, заподіяні Гаттерові, обмежувалися тільки обдертою головою, він би ще міг вичуняти, але удар ножем виявився смертельним.
— Ах, Джудіт! — вигукнула слабоумна сестра, коли вони подали страдникові першу допомогу. — Тато полював на скальпи, а де тепер його власний скальп? Біблія могла б провістити йому цю кару!
— Тихше, Гетті, тихше, люба сестричко! Він розплющує очі. Він може почути і зрозуміти тебе. Ти кажеш правду, але як страшно говорити про це!
— Води, — промовив Гаттер, роблячи одчайдушне зусилля, і голос його забринів досить рішуче й сильно як для людини, що вже була при смерті.— Води!.. Нерозумні дівчиська, невже ви дасте мені померти від спраги?
Дівчата принесли води й напоїли пораненого; це був
— Тату, — випередила його Джудіт, до краю приголомшена і цим жахливим становищем, і тим, що не знала, як допомогти пораненому. — Тату, що для вас зробити? Чим я і Гетті можемо полегшити ваші муки?
— Тату… — спроквола повторив старий. — Ні, Джудіт, ні, Гетті, я вам не батько. Вона була вам мати, але я вам не батько. Подивіться в скрині, там усе… Дайте мені ще води.
Дівчата вволили його прохання.
Джудіт, ранні спогади якої сягали далі, ніж у її сестри, і яка принаймні зберегла багато ясніші враження про минуле, відчула при цих словах незбагненну втіху. Вона та її гаданий батько ніколи особливо не приязнували між собою. Підозри часто закрадалися їй у голову, коли вона пригадувала підслухані розмови Гаттера з її матір'ю. Було б перебільшенням сказати, ніби Джудіт зовсім не любила старого, але й правди ніде діти: зараз вона раділа, що любов ця не є для неї природним обов'язком. Геть інше почувала Гетті. Вона була нездатна до тонких розмежувань, які робила її сестра, але вдачу мала глибоко прихилисту й тому по-справжньому любила свого мнимого батька, хоч і не так ніжно, як небіжчицю матір. Їй боляче було слухати, що він не має права на цю любов. Горе її було тим глибше, що Гаттерова смерть і оце його признання ніби подвійно забирали в неї батька. Неспроможна подолати свої почуття, вона одійшла вбік і заплакала.
Така розбіжність у настроях та почуттях двох дівчат спричинились до тривалої мовчанки. Джудіт часто подавала воду страдникові, але не хотіла набридати йому розпитами, почасти тому, що жаліла старого, а коли говорити по щирості, то ще більше з боязні, як би подальша розмова не розвіяла втішної впевненості, що вона не дочка Томаса Гаттера. Нарешті Гетті виплакалася, підійшла ближче й сіла біля помираючого, який, витягнувшись на весь зріст, лежав на підлозі. За подушку йому правила купа старого одягу, кинутого в «замкові».
— Тату, — звернулась вона до старого, — дозвольте називати вас татом, хоч ви й кажете, ніби ви не батько мені. Тату, я зараз почитаю вам біблію. Мама завжди казала, що біблія втішає людину в нещасті. Вона часто страждала й тоді просила мене почитати їй біблію, бо Джудіт не любила цієї книги так, як я. І мамі легшало, коли я читала. Як часто вона починала слухати мене, коли сльози котилися їй з очей, а під кінець усміхалася й раділа! О тату, ви навіть не знаєте, яку втіху може принести вам біблія, бо ви ніколи не переживали цього! Зараз я прочитаю вам главу, яка пом'якшить вам серце, як пом'якшувала серце гуронам.
Читач, звичайно, розуміє, що бідолашна Гетті не вельми входила в смисл святого письма. Вибираючи якийсь стих, вона керувалася тільки своїм чуттям. Цього разу їй пригадалося, що покійна мати найбільше любила книгу Іова й безліч разів з насолодою перечитувала її. Гетті знала цю книгу майже напам'ять і почала впевнено читати: «Хай згине день, коли я народився… Хай буде ніч ота пітьмою, і…» Тут болісний стогін помираючого перебив їй читання. Гаттер кинув круг себе неспокійний, блукаючий погляд, та скоро нетерплячим рухом руки
— Тепер вам полегшало, тату? — спитала Гетті, згортаючи книгу. — Мамі завжди легшало, коли вона читала біблію…
— Води… — прохрипів Гаттер. — Дай мені води, Джудіт. Невже мій язик завжди отак палатиме? Гетті, в біблії, здається, є розповідь про людину, котра благала остудити їй язик, в той час як сама воїна смажилася на пекельному вогні.
Джудіт з обуренням одвернулася, а Гетті квапливо відшукала цей уривок і голосно прочитала його нещасній жертві власної зажерливості.
— Оце воно й є, бідолашна Гетті, так, оце воно й є. Зараз хоче остудитися мій язик. А що буде далі?
Навіть простодушна Гетті замовкла при цих словах. Вона не дібрала розуму, що відказати на запитання, перейняте таким глибоким розпачем. Вода — це єдине, чим могли сестри полегшити Гаттерові муки, й час від часу на його прохання вони зволожували йому спраглі вуста. Навіть Джудіт почала хреститися. А Гетті, впевнившись, що всі її намагання марні й батько вже не слухатиме біблії, впала біля нього навколішки й побожно повторювала всі молитви, які тільки знала. Вона молилася доти, поки їй здавалося, що це справді може якось допомогти вмираючому. І все-таки Гаттер прожив довше, ніж могли сподіватися дівчата, коли знайшли його. Іноді він нерозбірливо говорив щось, хоч здебільша губи його ворушилися безгучно. Джудіт напружено дослухалася й розчула слова «чоловік», «смерть», «пірат», «закон», «скальпи» та кілька інших, але з них важко було щось добрати. Однак дівчина, до якої не раз доходили чутки про похмуре й ганебне минуле її гаданого батька, зрозуміла їх.
Спливла нестерпно тяжка година. Сестри зовсім не думали про гуронів і не боялись, що ті повернуться. Здавалось, горе оберігало осиротілих дівчат від цієї небезпеки. Й коли почувся плескіт весел, то навіть Джудіт — вона ж бо єдина мала підстави боятися ворога — не здригнула; дівчина враз догадалась, що то наближається «ковчег». Без найменшого остраху вийшла вона на поміст, бо коли б навіть виявилось, що на судні немає Гаррі Непосиди й що там порядкують гурони, втекти все одно було неможливо. Джудіт почувалася спокійною і впевненою, як часом трапляється, коли людину спіткають найбільші злигодні. Та цього разу лякатись не було чого: Чингачгук, Уа-та-Уа й Непосида — всі троє стояли на палубі баржі й пильно вдивлялися в «замок», бажаючи впевнитись, що вороги справді забралися геть. Вони теж бачили, як поверталися на берег гурони і як човник з дівчатами підплив до будинку. Врахувавши останнє, Марч підігнав баржу до «замку». Коротко пояснивши Джудіт, що небезпека минула, він пришвартував судно біля його постійного причалу.
Джудіт не обмовилась ані словом про стан свого батька, але Непосида знав її надто добре й одразу збагнув, що сталося якесь лихо. Він зайшов у будинок, однак уже не з таким пихатим виглядом, як звичайно, і, пропхавшись у кімнату, побачив Гаттера, що лежав горілиць долі, а поруч нього Гетті, котра турботливо обмахувала старому лице.
Події цього ранку неабияк вплинули на Непосиду. Незважаючи на вміння плавати й рішучість, з якою він обрав єдино можливий спосіб порятунку, безпомічне борсання у воді справило на Марча таке ж враження, яке справляє на переважну більшість злочинців близькість невідхильної кари. Страх смерті й відчуття цілковитої безпорадності досі жили в його уяві. Відвага цієї людини визначалася головно її фізичною міццю і аж ніяк не силою волі та духу. Такі герої швидко втрачають мужність, коли їх зраджують власні м'язи. Щоправда, Непосида був тепер знову і вільний, і сильний, але недавні події ще не пригасли в його пам'яті. Втім, коли б йому судилося прожити навіть ціле століття, він і тоді не забув би пережитого; оте жахливе купання, очевидно, мало змінити його поведінку та пом'якшити вдачу.