Звіробій
Шрифт:
— На те була причина, дівчино, і ця причина не дає мені спокою навіть зараз… Та не червонійте, прошу вас, і не дивіться так сердито, бо ж бувають думки, які міцно застряють у голові мужчині, й бувають слова, які стають йому поперек горла, але, крім них, бувають також почуття, здатні побороти і те й друге, й оцим почуттям я мушу скоритися. У вас тепер немає ні батька, ні матері, Джудіт, і ви, безперечно, не можете далі тут жити самі, навіть коли буде укладено мир і ірокези вгамуються. Мало того, що ви голодуватимете, але ж не мине й тижня, як вас обох заберуть у полон або оскальпують. Настав час подумати
Джудіт насилу стримувала своє роздратування, поки Марч незграбно освідчувався їй у коханні та просив стати йому дружиною, хоч сама, очевидно, домагалася цього й тепер слухала з увагою, яка могла заронити надію. Але вона ледь дочекалася, поки молодий велет кінчить говорити, — так не терпілось їй швидше відповісти.
— Годі, Непосидо, цього цілком досить, — сказала вона, підносячи руку мовби для того, щоб зупинити його. — Я зрозуміла вас так добре, наче ви говорили цілий місяць. Ви віддаєте мені перевагу перед іншими дівчатами й хочете зробити мене своєю дружиною.
— Ви висловили мою думку багато краще, Джудіт, ніж зумів би її висловити я, а тому, дуже прошу, вважайте — всі ці слова сказав я саме так, як вам бажалося їх почути.
— Все ясно, Непосидо, й цього з мене досить. Тут не місце жартувати чи обманювати вас. Тож вислухайте мою відповідь, таку ж щиру, як ваша пропозиція. Існує одна причина, Марчу, через що я ніколи…
— Мені здається, я розумію вас, Джудіт, але я ладен забути про ту причину, бо вона обходить тільки мене. Та не спалахуйте, прошу вас, мов надвечірнє небо, я ж зовсім не хочу вас ображати…
— Я не спалахую і не ображаюся, — сказала Джудіт, силкуючись побороти обурення, чого раніше при ньому ніколи не робила. — Існує причина, через що я не повинна, не можу й ніколи не стану вашою дружиною, Непосидо. Цієї причини ви, мабуть, не помічаєте, і тому мій обов'язок пояснити її зараз вам так само одверто, як ви просили мене віддатися за вас. Я не кохаю вас і, певна, ніколи не покохаю так глибоко, щоб вийти заміж. Жоден мужчина не побажає собі в дружину дівчину, котра не віддає йому переваги перед усіма іншими чоловіками. Я кажу це вам у вічі й гадаю, ви самі повинні мені дякувати за мою щирість.
— О Джудіт, усе це робота отих гультіпак-червономундирників [52] з форту! В них усе зло!
— Тихше, Марчу! Не обмовляйте дочки біля могили її матері. Я хочу, щоб між нами кінчилося все по-хорошому, тож не примушуйте мене клясти вас з образою в серці. Не забувайте — я жінка, а ви мужчина, і я не маю ні батька, ні брата, які помстилися б вам за ваші слова.
— Гаразд, ваша правда, більше я нічого не скажу. Але не поспішайте, Джудіт, обдумайте мої слова.
52
Так глузливо прозивали тоді англійських офіцерів та, солдатів, які носили червоні мундири.
— Мені не треба для цього часу. Я вже давно це обдумала й тільки чекала, коли ви скажете все одверто, щоб відповісти так само одверто. Тепер ми розуміємо одне одного, а тому не варто марнувати слів.
Схвильована зосередженість
— Тепер Мерехтливе Свічадо втратило для мене всяку принадність! — помовчавши з хвилину, вигукнув він. — Старий Том помер, гуронів на березі більше, ніж голубів у лісі, і взагалі це місце мені вже ні до чого.
— Тоді йдіть звідси. Тут кругом самі небезпеки, а ради чого вам ризикувати своїм життям для інших? Та я й не знаю, чи зможете ви чимось прислужитися нам. Вирушайте сьогодні ж уночі. Ми ніколи не закинемо вам, що ви були невдячні а чи не досить мужні.
— Коли я піду, то піду з тяжким серцем, і це через вас, Джудіт. Мені б хотілося узяти вас з собою.
— Про це не варто вже говорити, Марчу. Коли споночіє, я одвезу вас човником на берег. Звідти ви зможете пробратися до найближчого гарнізону. Коли прийдете у форт і пошлете сюди загін…
Джудіт затнулася на цих словах: дівчині не хотілося, щоб її судила чи підозрівала людина, котра не вельми прихильно дивилася на її знайомство з гарнізонними офіцерами. Але Непосида збагнув, що вона мала на думці, й відповів просто, не вдаючись у міркування, яких боялася дівчина:
— Я розумію, що ви хотіли сказати й чому не договорили до кінця. Якщо я щасливо добудусь до форту, проти оцих бродяг буде вислано загін, і я прийду разом з ним, бо мені хочеться побачити вас і Гетті в цілковитій безпеці, перш ніж ми попрощаємося назавжди.
— Ах, Гаррі Марчу, якби ви завжди так мислили й говорили, я могла б мати до вас зовсім інші почуття!
— Невже тепер запізно, Джудіт? Я грубий мешканець лісів, але всі ми міняємось, коли з нами починають поводитись інакше, ніж ми звикли.
— Запізно, Марчу! Я ніколи не матиму до вас чи до іншого мужчини — крім тільки одного — тих почуттів, що ви б їх хотіли зустріти в мені. Ну от, я сказала досить, і більше мене ні про що не питайте. Коли споночіє, я або делавар одвеземо вас на берег. Ви зумієте пробратися звідти на Могаук, до найближчого форту, й пошлете нам підмогу. А тепер, Непосидо… Ми ж бо з вами друзі, і я можу звіритись на вас, чи не так?
— Звісно, Джудіт, хоч наша дружба стала б тепліша, аби ви погодились дивитися на мене так, як я дивлюся на вас.
Джудіт вагалася. Певно, в ній відбувалась якась напружена внутрішня боротьба.
Далі, ніби зважившись відкинути всяку слабість і будь-що домогтися свого, вона заговорила одвертіше.
— Там, у найближчому форті, ви зустрінете капітана Верлі,— сказала вона, пополотнівши й тремтячи всім тілом. — Я думаю, він захоче вести загін, але було б багато краще, якби це зробив хтось інший. Якщо капітана Верлі вдасться затримати, то я буду дуже щаслива.