Звіробій
Шрифт:
Непосида був не тільки приголомшений, побачивши свого давнього приятеля в такому безнадійному стані, але й страшенно здивований. Адже в сутичці з гуронами він геть забув про старого і не знав про його лиху долю.
Індіяни прагнули захопити його живцем, не вдаючись до смертоносної зброї. Отож, природно, Непосида гадав, що Гаттера просто скрутили, тоді як він сам урятувався тільки завдяки своїй велетенській силі та щасливому збігові обставин. Смерть серед урочистої тиші кімнати була для Непосиди новиною. Хоча він і звик до сцен насильства, проте йому ще ніколи не доводилося сидіти в узголов'ї людини, пульс якої в нього на очах дедалі слабшав і слабшав. Та зміни в почуттях поки що майже не відбилися на поведінці Непосиди, і несподіване
— Оце то штука, старий Томе! — сказав він. — Виходить, бродяги не тільки здолали тебе, але й розпорядилися тобою, як їм забаглося! А я, їй-право, думав, тебе взяли в полон, і гадки не мав, що тобі будуть такі непереливки.
Гаттер розплющив осклілі очі й дико подивився на промовця. Безладні спогади завирували в його запаленому мозкові, коли він побачив свого товариша. Старий, здавалося, боровся з цими примарами, але вже був не здатен відрізнити фантастичні образи від дійсності.
— Хто ти такий? — хрипко прошепотів він, бо вже зовсім знесилів і не міг говорити на повен голос. — Хто ти такий? Ти схожий на штурмана «Снігу» — він також був велет і трохи не взяв над нами гору.
— Я твій товариш, Плавучий Томе, і не маю нічого спільного з якимсь там снігом. Зараз літо, а Гаррі Марч з першими заморозками завжди покидає ці пагорби.
— Я знаю тебе, ти Гаррі Непосида. Я продам тобі скальп. Чудовий скальп дорослого мужчини. Скільки даси?
— Бідолашний Томе! Торгувати скальпами,
виходить, далеко не так вигідно, як нам гадалось. Я твердо поклав облишити це й зайнятися не таким кривавим ремеством.
— Чи пощастило тобі добути хоч один скальп? Мій, бач, пропав. Що відчуває людина, коли здирає чужий скальп? Я тепер знаю, що відчуває вона, коли втратить свій власний: вогонь і полум'я в мозкові й нестерпний щем у серці. Ні-ні, Гаррі, спершу вбивай, а потім скальпуй!
— Про що торочить старий, Джудіт? Він говорить так, ніби це діло остогидло йому не менше, ніж мені. Навіщо ви зав'язали йому голову? Чи дикуни розчерепили.її своїми томагавками?
— Вони зробили з ним те, Гаррі Марчу, що ви обоє хотіли зробити з ними. Вони здерли шкіру й волосся з його голови, аби одержати гроші від губернатора Канади, як ви намагалися здерти шкіру з гуронських голів, аби одержати гроші від губернатора Йорку.
Джудіт щосили намагалася зберегти зовнішній спокій, але почуття, що бурхали в ній у цю мить, та й сама її вдача не дозволяли їй говорити без дошкульної гіркоти. Гетті подивилася на неї з докором.
— Не годиться дочці Томаса Гаттера казати таке, коли Томас Гаттер помирає у неї на очах, — заперечив Непосида.
— Дякувати богові, це не так! Хоча б який гріх лежав на совісті моєї нещасної матері, я, в усякому разі, не дочка Томасові Гаттерові.
— Не дочка Томасові Гаттерові?! Не зрікайтеся старого в його останні хвилини, Джудіт, бо такого гріха бог не простить ніколи. Якщо ви не дочка Томасові Гаттерові, тоді чия ж ви дочка?
Це запитання трохи приборкало невгамовний запал Джудіт. Втішаючися з того, що позбулася батька, якого вона ніколи не могла любити по-справжньому, дівчина зовсім не подумала, хто ж тепер заступить його місце.
— Я не можу сказати вам, Гаррі, хто був мій батько, — відповіла вона вже лагідніше. — Сподіваюсь принаймні — то була чесна людина.
— Чого ви не можете сказати про старого Гаттера? Авжеж, Джудіт, не заперечую, про Плавучого Тома таки ходили різні чутки, але ніхто не може вберегтися од подряпин. Є люди, що й про мене плещуть язиками казна-що. Ось навіть ви, попри всю вашу вроду, і то не уникли цього.
Важко сказати, до яких наслідків могли спричинитися ці слова при вже відомій нам запальності Джудіт та при її давній неприязні до Непосиди, але саме цієї миті всім стало ясно: наближається остання хвилина Гаттера. Джудіт і Гетті вже стояли біля смертельної постелі своєї матері й назавжди закарбували в пам'яті прикмети неминучого кінця. Тому
Гаттер широко розплющив очі й почав мацати навколо себе руками — безперечний доказ, що зір йому вже згасав. Ще за хвилину почастішало дихання, яке зненацька урвалося, й, нарешті, по довгій паузі з грудей вихопилося останнє протяжне зітхання, що з ним, як гадають, душа покидає тіло. Ця нагла смерть головної дійової особи сценки, яка розігралася в «замкові», поклала край усім суперечкам.
День закінчився без нових пригод. Хоч гуронам і пощастило захопити одного човника, мабуть, вони вирішили вдовольнитися цим і відмовились од негайного нападу на «замок». Наближатися до нього під рушничним вогнем було вельми небезпечно, й, певно, саме цій обставині мешканці дивовижної споруди на озері завдячували тимчасовим перепочинком.
Вони готувалися до похорону Томаса Гаттера. Поховати його на березі було неможливо, а крім того, Гетті бажала, щоб його тіло лежало поруч з тілом її матері на дні озера. Вона пригадала, що старий якось сам назвав озеро «сімейним кладовищем». На щастя, вона сказала про своє бажання, коли сестра вийшла з кімнати, бо Джудіт нізащо не пристала б на це. Але Джудіт ні в що не втручалася, і все зробили без неї.
Ховати Гаттера вирішили надвечір, у час заходу сонця. Важко було обрати для цього зручнішу годину, бодай би навіть ішлося про те, щоб віддати останню шану праведній і чистій душі. Смерті властива таємничість і якась урочиста гідність, що спонукають живих людей з побожною шаною дивитися на тлінні останки навіть злочинця. Всі зажиттєві стосунки гублять своє значення, опускається якась запона, й віднині репутація небіжчика не залежить ні від людських думок, ні від людських учинків.
Коли Джудіт сказали, що все готово, й сестра покликала її з-за дверей, вона покірливо вийшла на поміст й тільки тепер поглянула на небіжчика. Тіло лежало на палубі «ковчега», завинуте в простирадло. До нього прив'язали важкі каменюки, взяті з печі, щоб воно швидко опустилося на дно. В жодних інших приготуваннях не було потреби, хоч Гетті, як завжди, держала під пахвою біблію.
Всі перейшли на борт «ковчега», і це дивне житло, давши останній притулок своєму бездиханному господареві, рушило з місця. Непосида взявся за весла. В його могутніх руках вони злітали так легко, мовби він веслував маленьким човном. Делавар залишався байдужим спостерігачем усього, що перед ним відбувалося. «Ковчег» посувався вперед урочисто, мов похоронна процесія; весла розмірено здіймалися вгору й опускалися в воду, створюючи якийсь сумовитий ритм. Довколишній краєвид створював цілковиту гармонію з настроєм людей, що мали справити сумний обряд. Дзеркальну поверхню озера не хвилювали ані найменші брижі, й широка панорама лісів застигла в печальному спокої. Джудіт розчулилась до сліз, і навіть Непосида, сам не знаючи чому, відчував хвилювання. Гетті зовні здавалася спокійною, але її сердечна скорбота була значно глибша, ніж у сестри. Уа-та-Уа, серйозна й зосереджена, з цікавістю спостерігала за всіма, бо хоч їй часто доводилось бувати на похоронах блідолицих, такої дивасії вона ніколи не бачила. Делавар, похмурий, але також уважний, зберігав спокій і незворушність.
Гетті взяла на себе обов'язки лоцмана. Вона показувала Непосиді, куди гнати баржу, щоб знайти те місце на озері, котре вона звикла називати «маминою могилкою». Читач пам'ятає, що «замок» стояв біля південного краю відмілини, яка тяглася приблизно на півмилі в північному напрямку. Там, де кінчалося мілководдя, Плавучому Томові заманулося поховати останки дружини й сина. Його власне тіло пливло тепер озером, щоб лягти поруч них. Гетті керувалася різними прикметами на березі, за якими вона завжди знаходила це місце. А втім, і будинок, і відмілина, й кришталева прозорість води, крізь яку виднілося дно, — все допомагало їй. Тож дівчині неважко було керувати рухом «ковчега», і в потрібний момент, підійшовши до Марча, вона прошепотіла: