20 000 льє під водою
Шрифт:
Вісімнадцятого січня «Наутілус» ішов на 150° довготи і 15° широти. Наближалася буря. Зі сходу віяв лютий вітер. Барометр, що ось уже кілька днів падав, віщував бурю.
Я вийшов на палубу, коли капітанів помічник саме обдивлявся виднокруг. Я чекав, що він скаже свою звичайну фразу. Але почув інші слова, так само загадкові. Тут на палубі з'явився капітан Немо і, піднявши далекоглядну трубу, заходився озирати океан.
Кілька хвилин стояв він непорушно, вдивляючись в обрій. Потім, опустивши трубу, обмінявся з помічником кількома словами. Помічник, здавалося,
Що ж до мене, то я нічого не помітив, хоч як пильно вдивлявся вдалечінь. На обрії не було жодної цяти.
Капітан Немо походжав туди й сюди палубою, не дивлячись на мене, а може, й не помічаючи мене. Крок його був твердий, але не такий, як завжди, розмірний. Вряди-годи він зупинявся і, склавши на грудях руки, вдивлявся в море. Чого шукав він там, у безмежній пустелі? Адже «Наутілус» плив за сотні миль од найближчого берега.
Помічник підняв далекоглядну трубу й уп'явся очима вдалечінь. На відміну од свого капітана, він раз у раз нервово сіпався, підтупував ногою, виявляючи тим своє занепокоєння.
Капітан оддав наказа, машини застогнали потужніше, і судно тут же збільшило швидкість.
Аж ось помічник знову звернув капітанову увагу на якийсь невидимий об'єкт. Капітан зупинився і навів трубу. Дивився довго. Заінтригований до краю, я спустився в салон, узяв свою далекоглядну трубу і притьмом вернув на палубу. Спершися на рубку стерничого, я вже зібрався був озирати обрій.
Та не встиг я піднести трубу до ока, як її зненацька вихоплено мені з рук.
Я оглянувся. Переді мною стояв капітан Немо. Його не можна було впізнати. Очі палали тьмавим огнем, брови насупились. Напружена статура, стиснені кулаки, втягнена в плечі голова свідчили про лютий гнів, що поймав усе його єство. Він стояв непорушно. Моя труба валялася в нього під ногами.
Чого він знесамовитів? Чи не здалося йому, що я проник у якусь таємницю, котрої не дозволено знати в'язням «Наутілуса»?
Ні! Не я викликав його лють, — адже капітан і не глянув на мене. Його очі були прикуті до загадкової цятки на далекому обрії.
Нарешті капітан Немо опанував себе. Його лице прибрало свого звичного спокійного виразу. Він щось сказав помічникові, а потому обернувся до мене.
— Пане Аронаксе, — мовив він владно, — я вимагаю від вас виконання умови, що нею ви зв'язані зі мною.
— У чім річ, капітане?
— Ви й ваші супутники мусите посидіти під замком, аж доки я вважатиму за можливе випустити вас на волю.
— Ви тут господар! — відповів я, пильно глянувши на нього. — Тільки дозвольте одне запитання?
— Жодних запитань, пане.
Я не сперечався: будь-який опір марний. Доводилося коритись.
Спустившись до каюти, де мешкали Нед Ленд і Консель, я передав їм капітанів наказ. Судіть самі, як приголомшив той наказ канадця. Зрештою розмірковувати було ніколи. Біля дверей уже чекали чотири матроси;
Нед Ленд хотів протестувати, але на відповідь йому тільки хряснули двері.
— Пане професоре, — мовив до мене Консель, — чи не були б ви ласкаві пояснити, що це означає?
Я розповів моїм супутникам усе, що знав. Вони зчудувалися так само, як і я, і так само не могли нічого второпати. Тисячі думок роїлися мені в голові, а перед очима стояло гнівне лице капітана Немо. Я не міг дати ладу тим думкам і губився в найбезглуздіших здогадах; схаменувся я, лиш почувши Недові слова:
— Ти диви! Сніданок!
І справді, на столі стояла їжа. Мабуть, капітан Немо розпорядився щодо сніданку водночас із тим, як звелів суднові збільшити швидкість.
— Чи не дозволить пан професор подати йому раду? — запитався Консель.
— Прошу, любий друже, — відповів я.
— Хай би пан професор про всяк випадок гарненько попоїв. Хтозна, що буде далі.
— Правду кажеш, Конселю!
— Лишенько! — зітхнув Нед Ленд, підійшовши до столу. — Самі рибні страви!
— Друже Неде, — мовив Консель, — а якої б ви заспівали, якби не подали ніяких страв?
Ці слова поклали край гарпунеровим скаргам.
Ми посідали до столу. Снідали мовчки. Я їв небагато. Консель «налягав» на сніданок із розважливості, зате Нед Ленд уминав усе підряд. Поснідавши, ми вмостилися кожен у своїм кутку.
Нараз матова півкуля, що освітлювала каюту, померкла і ми залишилися в глибокій темряві. Нед Ленд одразу заснув. На превелике моє здивування, задрімав і Консель. Я не міг збагнути причини такої повальної сонливості, аж тут відчув, що й мене змагає сон. Я силкувався дивитися, а очі мої заплющувались. Мене опадали галюцинації. Мабуть, до наших страв підмішано снотворної речовини. Капітанові Немо мало було запхати нас до в'язниці — йому заманулося ще й приспати нас!
Я почув, як засувалися віконниці. Невже «Наутілус» пішов на глибину, в обіймище спокійної безодні океану?
Я силкувався побороти сон. Марна річ! Дихання дедалі слабішало. Смертельний холод поволі оповивав мене від ніг до серця. Повіки, ніби налиті свинцем, важко впали. Я не міг їх підняти. Тривожний сон, повний кошмарів, скував усе моє єство. Потому марева щезли і я втратив тяму.
XXIV
КОРАЛОВЕ ЦАРСТВО
Я збудився вранці спочилий, зі свіжою головою. На превеликий подив, я був у своїй каюті. Певна річ, мої супутники також спали в своїй. Мабуть, вони так само, як і я, не чули, коли їх переносили, і не знають, що сталося вночі. Про всю цю таємничу історію ми довідаємося колись хіба що випадком.
Мене поривало вийти з каюти. Та хтозна, чи я вже вільний, чи й досі під замком? Я штовхнув двері — вільний! — і попростував коридором до трапа. Люк, замкнений напередодні, зараз одчинено. Я зійшов на палубу.