20 000 льє під водою
Шрифт:
— На багато льє? — вигукнув Консель.
— Так, друже мій. І не берися рахувати, скільки їх довкола. Марна річ! Декому з моряків, приміром, траплялося плисти молочним морем понад сорок миль.
Не знаю, як сприйняв Консель мою пораду, але він глибоко замислився. Ну, звичайно! Він уже сушив собі голову, скільки тих тваринок уміщається на площі сорок квадратних миль, коли довжина кожної дорівнює одній п'ятій міліметра, а грубина — тоненькій волосинці. Що ж до мене, то я й далі спостерігав оте дивне явище. Впродовж кількох годин «Наутілус» розтинав своїм тараном білаві хвилі, і я завважив, що він безшумно лине цією мильною водою, так ніби пливе по спіненому вирові
Десь опівночі море прибрало свого звичного кольору, та позаду «Наутілуса» аж до самого обрію небо, відбиваючи білину вод, здавалося, було освітлене північним сяйвом.
II
НОВА ПРОПОЗИЦІЯ КАПІТАНА НЕМО
Двадцять восьмого січня опівдні під 9°4' північної широти «Наутілус» виплив на поверхню моря поблизу землі, що лежала за вісім миль на захід. Насамперед впадало до ока безладне громаддя гір; з імли поволі виступали примхливої форми шпилі, що сягали двох тисяч футів у височінь. Коли було встановлено координати, я зійшов до салону, відшукав цю точку на карті й довідався: ми знаходимося біля берегів острова Цейлон — перлини Індії.
Я пішов до бібліотеки пошукати відомостей про цей острів, що його вважають найродючішим на земній кулі. Тут мені трапилася праця Г. К. Сірра «Цейлон і сингалезці». Повернувшись до салону, я передусім прочитав загальні відомості про Цейлон, якому в давнину надавалося так багато різних назв. Лежить він між 5°55' та 9°49' північної широти і 79°42' та 82°4' довготи на схід од Гринвіцького меридіана. Простягається на двісті сімдесят п'ять миль у довжину і щонайбільше сто п'ятдесят миль у широчінь, обвід — дев'ятсот миль; площа — двадцять чотири тисячі чотириста сорок вісім миль, тобто майже така, як площа Ірландії.
До салону ввійшли капітан Немо та його помічник. Капітан кинув оком на карту. Потім обернувся до мене.
— Острів Цейлон, — сказав він, — славиться своїми перловими промислами. Чи не бажаєте, пане Аронаксе, відвідати перлові ловища?
— Вельми охоче, капітане.
— Гаразд. Це проста річ. От тільки, побувавши на ловищах, ми не побачимо самих ловців. Сезон іще не почався. Та дарма. Я дам наказа плисти до Манарської затоки. Ми прибудемо туди вночі.
Капітан сказав кілька слів помічникові, і той вийшов. Незабаром «Наутілус» поринув у свою водну стихію; манометр показував глибину тридцять футів.
Уп'явшись очима в карту, я взявся шукати Манарську затоку. Я знайшов її на дев'ятій паралелі при північно-західному березі Цейлону. Затока утворюється видовженою смугою острівця Манар. Щоб дістатися туди, треба було обійти весь західний берег Цейлону.
— Пане професоре, — промовив капітан Немо, — перли виловлюють у Бенгальській затоці, в Індійському, Китайському та Японському морях, а також у морях Південної Америки, в Панамській і Каліфорнійській затоках. Та найбагатші перлові ловища зосереджені біля Цейлону. Ми прибудемо туди, щоправда, передчасно. Ловці перлів з'являються в Манарській затоці не раніше березня. Тоді збиваються сюди до трьохсот суден і, накинувшись на поживу, впродовж тридцяти днів грабують морські скарби. З кожним кораблем прибувають десять веслярів і десять водолазів. Поділившися на дві групи, вони навперемінки пірнають на глибину двадцяти метрів, затиснувши між ногами камінь, прив'язаний мотузкою до судна.
— Невже до того примітивного способу вдаються й нині?
— Вдаються, — відповів Немо. — Дарма що промисли посідає
— Ваш скафандр, либонь, став би тут у великій пригоді.
— Звичайно. Адже ж ці нещасні перлярі не годні триматися довго під водою. Хоч англієць Персеваль у своїй «Мандрівці на Цейлон» запевняє, ніби якийсь кафр тримався під водою п'ять хвилин, — я не йму йому віри. Я знаю, що деякі водолази залишаються під водою п'ятдесят сім секунд, а найвитриваліші навіть вісімдесят сім секунд, проте їх не рясно. А коли ці сердеги виринають, їм із вух і носа тече закривавлена вода. Я вважаю, що водолаз має триматися під водою не більше тридцяти секунд, впродовж яких йому треба встигнути зібрати в сітку знайдені перлівниці. Ловці перлів не доживають до старості. Вони зарання хиріють, на очах з'являються виразки, все тіло береться болячками, і вони часто вмирають під водою, розбиті паралічем.
— Еге ж! — сказав я. — Сумне ремество, покликане вдовольняти людські примхи. А скажіть, капітане, скільки перлівниць виловлює одне судно за день?
— Щось од сорока до п'ятдесяти тисяч. Кажуть, ніби 1814 року англійський уряд влаштував таку ловитву державним коштом, і перлярі за двадцять днів дістали з морського дна сімдесят шість мільйонів скойок.
— То принаймні,— поцікавився я, — ці нещасливці мають добрий заробіток?
— Де там, пане професоре?! В Панамі вони дістають не більше долара за тиждень. Здебільша їм перепадає по одному су за мушлю, в котрій є перлина; а скільки з них порожніх?!
— По одному су! Таж ці бідолахи кладуть до кишені господаря мільйони! Це ж грабунок!
— Отже, пане професоре, — сказав капітан Немо, — ви зі своїми супутниками побуваєте на Манарському родовищі перлів, і коли туди випадком прибув уже якийсь перляр, ми подивимося, як він орудує.
— Охоче, капітане.
— А ви, пане Аронаксе, не боїтесь акул?
— Акул?! — вигукнув я.
Питання видалося мені, м'яко кажучи, марним.
— То якої ви думки про акул? — не відступався капітан Немо.
— Гм! — завагавсь я. — Мушу признатися, що мені досі не випадало стикатися з ними близько.
— А ми звикли до них, — сказав капітан. — Згодом і ви призвичаїтесь. До речі, ми захопимо зброю і зможемо при нагоді вполювати якусь акулу. Це дуже цікаво. Отож до завтра, пане професоре. Вранці виходимо.
Сказавши це безтурботним тоном, капітан Немо вийшов із салону.
Коли б вас запросили до полювання на ведмедя в швейцарських горах, ви б відповіли: «Гаразд! Завтра підемо на ведмедя». Коли б запросили до полювання на лева в атлаських долинах чи, скажімо, на тигра в індійських джунглях, ви могли б спокійно сказати: «О! То ми йдемо на тигра або лева! Чудесно!» Та коли вас запросять полювати на акулу в її природній стихії, ви, певно, замислитесь, чи приймати такі запросини.
Що ж до мене, то я провів рукою по чолі, яке зросив холодний піт.
«Зваж усе гарненько, — сказав я собі,— ще не пізно! Одна річ полювати видру, як то нам лучилося в підводних лісах острова Креспо, а геть інша — пірнати в морську безодню, знаючи, що на тебе чигає сутичка з акулою! Мені добре відомо: в деяких краях, зокрема на Андаманських островах, негри не вагаючись кидаються на акул із мечем в одній руці і зашморгом у другій. Але мені відомо й те, що багато хто з одчайдухів, котрі йдуть на двобій із цими страшними потворами, не повертаються назад. Зрештою, я не негр, а коли б і був нефом, то, гадаю, — за такої оказії певне вагання з мого боку не було б великим гріхом».