20 000 льє під водою
Шрифт:
Ми з капітаном Немо підійшли до трапа, що вів на палубу. Нед і Консель були вже там; вони дуже раділи з майбутньої «приємної прогулянки». П'ятеро матросів з веслами в руках чекали на нас у човні, вже спущеному на воду.
Було ще темно. Легкі хмарини облягали небо, поміж них зрідка мерехтіли зорі. Я силкувався розгледіти землю, але вдалині манячіла тільки невиразна смужечка. «Наутілус», обігнувши за ніч західний берег Цейлону, знаходився тепер перед бухтою, певніше, перед затокою, що її утворювали береги Цейлону й Манарського острова. Там, під темними
Капітан Немо, Консель, Нед і я примостилися на кормі. Один із матросів став при стерні; четверо його товаришів узялися за весла; капітан наказав оддавати кінці, і ми відчалили.
Човен поплив на південь. Веслярі не квапились. Я помітив, що вони опускають весла на воду через кожні десять секунд, як то заведено в військово-морському флоті. А коли човен ішов за інерцією, чутно було, як з весел важко падають на темну воду краплини, ніби кульки розплавленого олова. Легенькі брижі, що набігали з підвітряного боку, погойдували човна, і гребінці хвиль плюскали по його носі.
Всі мовчали. Про що думав капітан Немо? Може, про землю, що хутко наближалася, хоч, на Недову думку, ми дуже далеко від неї? Що ж до Конселя, то він був сама цікавість.
О пів на шосту обрій посвітлішав, і на його синюватому тлі чіткіше вимальовувався рельєф острова. Низькі на сході, береги на південь дедалі вищали. Тепер ми були за яких п'ять миль од нього, проте берег і досі зливався з тьмавими водами затоки. Між нами й островом море було пустельне. Ніде ні човна, ні водолаза. Німотна тиша панувала над перлярською бухтою. Капітан Немо казав слушно — ми прибули сюди зарано.
О шостій годині, зненацька, як то буває в тропічних краях, де не знають ні вранішньої зорі, ні вечірніх сутінків, настав день. Сонячне проміння пробилося крізь хмари, що затягли східний обрій, і на небо враз вигулькнуло ясне світило.
Тепер я добре бачив і берег, і навіть дерева, де-не-де розкидані по ньому.
Човен підходив до Манарського острова, що його берег, закруглюючись, зникав на півдні. Капітан Немо підвівся з лавки і став оглядати море.
На його знак закинули кітву, та ланцюг розмотався не більше як на метр, бо тут була наймілкіша місцина цейлонського перловища. Щоправда, човна, підхопленого відпливом, однесло назад на всю довжину ланцюга.
— Ну, от ми і дістались до місця, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Перед вами замкнена бухта. За місяць сюди припливе багато промислових суден і цю воду звирують відважні водолази. Чудесна бухта для таких промислів! Вона захищена проти найлютіших вітрів, а море тут ніколи не збурюється, — все це створює найкращі умови водолазам. Ну, а тепер надягнімо скафандри та й почнімо нашу про гулянку.
Я нічого не відповів і, дивлячись на ці підозрілі води, з допомогою матросів узявся надягати важку водолазну одежу. Капітан Немо та обидва мої супутники й собі одягалися. Що ж до матросів — жоден не супроводив нас у цій небезпечній прогулянці.
Невдовзі ми були запаковані по саму шию в гумову одежу; на спині
— Вони нам непотрібні,— відповів капітан Немо. — Ми не опускатимемось дуже глибоко, тож нам світитиме сонце. До того було б нерозважливо освітлювати електричними ліхтарями тутешні води. Так можна тільки привернути увагу небезпечних хижаків, що водяться в цих місцях.
Я озирнувся на Конселя та Неда Ленда. Але вони вже надягли шоломи і не могли ні слухати, ані відповідати.
Я запитав капітана Немо востаннє:
— А зброя? Де наші рушниці?
— Рушниці? Навіщо вони нам? Хіба горяни не йдуть на ведмедя з кинджалом у руках? А чи криця не певніша за свинець? Ось надійний тесак. Заткніть його за пояс і гайда!
Я глянув на своїх товаришів. Вони були озброєні, як і ми, а Нед Ленд ще й вимахував величезним гарпуном, що його захопив із собою, залишаючи судно.
Тоді слідом за капітаном я надягнув мідного шолома, і резервуари із стисненим повітрям автоматично ввімкнулися.
За якусь хвилю матроси висадили нас один по одному в воду, і вже за півтора метра від поверхні ми намацали дно. Капітан Немо махнув рукою, і ми пішли за ним пологим схилом.
Гнітючі думи, що досі мене обсідали, розвіялись. Я почувся на диво спокійним. Легкість рухів надала більшої певності, а небувале видовисько полонило мою уяву.
Сонце, легко проникаючи крізь тонкий шар води, досить яскраво осявало дно. Було виразно видно кожен камінець. Минуло ще десять хвилин, і ми опинилися на глибині п'яти метрів. Дно щодалі рівнішало.
З-під наших ніг, неначе бекаси на болоті, метнулася врозтіч зграйка цікавих риб із роду одноперих, що не мали інших плавців, окрім хвостового. Я помітив справжню яванську гадюку дев'яносто сантиметрів завдовжки, з білавим черевцем; якби не золоті смуги на боках, її можна було прийняти за морського в'юна. З роду строматид, прикметного надмірною плескатістю тулуба, я вгледів кількох пістрявих парів із спинними плавцями на взірець серпа. І в'ялені, і мариновані, ці риби — дуже лакомі страви. Пропливали й транкебари в блискучому лускуватому панцері із восьми поздовжніх смуг.
Сонце підіймалося вище і глибше та глибше просвічувало товщу води. Мало-помалу мінявся ґрунт. М'який пісок поступався місцем перед справжньою бруківкою з круглястих валунів, укритою килимом із молюсків та зоофітів. Тут здибалися мушлі тонкостінні, поширені здебільша в Червоному морі та Індійському океані; кулясті мушлі жовтогарячих люцин; шилівки; перські багрянки, що постачали «Наутілусові» чудову фарбу; рогаті кам'янки одинадцяти сантиметрів завдовжки, що тяглися догори, ніби руки, готові вас ухопити; рогуваті турбінели, всіяні колючками; двостулкові черепашки-лінгули; качкородки — їстівні черепашки, поширені на індостанських ринках; пелагії-панопіри, що випромінюють бліде світло; нарешті, чудові віялуваті окатиці — найпишніші витвори тутешньої морської фауни.