220 днів на зорельоті
Шрифт:
— Добре змайстрували, — похвалив Пайчадзе. —
І швидко!
— Недарма ж ми тричі складали його на Землі, — сказав Камов. — Пригадуєте, як бурчав Костянтин Євгенійович, коли я зажадав втретє скласти?
Пайчадзе засміявся.
— А пригадуєте, — сказав він, — як Матвій Іванович лаяв вас, коли зламали гаєчний ключ?
Камов згадав старого уральського майстра, який учив їх збирати всюдихід, і посміхнувся.
— «З інструментом, юначе, треба поводитися дбайливо, акуратно, з любов'ю!» Так,
— Так.
Камов подивився на годинник.
— Пів на дванадцяту.
— Проїхали сто сорок кілометрів. Час повертати. Ми обстежимо місцевість на південь кілометрів на п'ятдесят, а потім вирушимо до зорельота.
— Повертаємо?
Камов трохи підвівся і уважно оглянув у бінокль місцевість попереду всюдихода.
Скрізь одне й те ж: зарості й пісок.
Він збирався опустити руку і дозволити повернути на дев'яносто градусів, та раптом різко нахилився вперед.
— Що це таке? — сказав він. — Подивіться, Арсене Георгійовичу!
Пайчадзе підніс бінокль до очей.
Кілометрів за два, праворуч від шляху всюдихода, над синім килимом рослин, видно було якесь довге тьмяноблискуче тіло. Воно підносилось на рівній місцевості, чітко відрізняючись своїм виглядом від форм марсіанської рівнини, які вже стали для них звичними.
— Неначе металеве, — сказав Камов.
Не чекаючи команди, Пайчадзе повернув до поміченого предмета. Нетерпляча цікавість змусила його збільшити швидкість.
Коли всюдихід наблизився на відстань півкілометра, Камов, не опускаючи бінокля, сказав:
— Я знаю, що це таке. Це зореліт, але значно менший від нашого.
— Зореліт?.. Ми не самі на Марсі?
— Очевидно. Найімовірніше, що це американський зореліт Чарльза Хепгуда.
— Цікава зустріч! — розчаровано сказав Пайчадзе. — А я думав, побачимо щось варте уваги. Повідомити Бєлопольського?
— Встигнемо. Розмова призначена на тринадцяту годину. Немає підстав порушувати графік, тим більше, над ми через півхвилини будемо на місці.
Всюдихід пройшов прямо через густі зарості і опинився на піщаній площадці такого ж озера, як те, де вони залишили свій корабель. Місцевість була настільки схожа, що їм на секунду здалося, ніби вони вернулися «додому». Але це враження швидко зникло.
Всюдихід зупинився за десять кроків від американського зорельота, який лежав на піску, немов казковий крилатий кит. Він був сріблястого кольору і мав не більше дванадцяти метрів завдовжки і два з половиною метри завширшки. Довгі загострені крила, розміщені в нижній частині фюзеляжа, надавали йому вигляду транспортного літака. Коліс не було. Камов відзначив сам собі, що крила не вбираються під час польоту. Вся задня частина закрита була товстою шовковою тканиною.
— Дуже цікаво! — сказав Камов. — Зореліт, який опускається
— Де американці? — запитав Пайчадзе. Справді, біля зорельота нікого не було видно.
— Вони або сплять, або кудись пішли, — відповів Камов.
Він уважно подивився навкруги і раптом різко схопив за плече свого супутника.
— Дивіться! — сказав він тремтячим голосом.
За кілька кроків від них на піску темніла велика пляма. Великий поламаний годинник валявся рядом з відірваною людською ногою, взутою в черевик на товстій підошві. Недалеко лежала розбита магнійова лампа.
— Погана історія! — сказав Камов. — Тут сталася трагедія! Невже весь екіпаж загинув? Залишайтеся на місці, — додав він, одягаючи кисневу маску. — Я вийду. Треба з'ясувати це питання.
— Будьте обережні, Сергію Олександровичу! — Пайчадзе теж одягнув маску. — Це — «вовки», яких ми ще не бачили. Це їхня робота.
Камов витягнув револьвер із кобури і засунув його за пояс. Пайчадзе взяв у руки гвинтівку і, натиснувши на кнопку, опустив шибки всіх вікон.
— Не залишайте всюдихода ні за яких обставин! — сказав Камов і, відчинивши двері, вийшов назовні.
Підійшовши до темної плями, він нахилився й уважно оглянув людську ногу, відірвану трохи нижче коліна. Ніяких інших решток тіла не було видно.
«Чому тут годинник? — подумав він. — Як він тут опинився? Навіщо магнійова лампа? Одна людина чи кілька загинуло тут? Як довідатися про це?»
Звук замка, що клацнув, змусив його швидко випростатися.
У корпусі зорельота відчинилися двері. Камов машинально відзначив про себе, що двері відчиняються на завісах, а не зсуваються, як у них. «Незручно!» майнула думка.
З'явилася людина, одягнута в темносиній комбінезон. Киснева маска закривала обличчя американця.
Він, неначе в роздумі, зупинився на порозі дверей, потім стрибнув униз і попрямував до Камова. Хода була нерівна.
— Здрастуйте! Ви російські зореплавці? — голос звучав глухо з-під щільної маски.
— Так, — відповів Камов. — Хто ви такий? Бейсон здригнувся від несподівано голосної відповід!. Камов (він пізнав його) говорив англійською мовою.
— Я член екіпажу американського зорельота, — відповів він.
— Ми так і подумали, коли побачили ваш корабель. Як на зріст, то ви не Чарльз Хепгуд, а я думаю, що цей зореліт прилетів сюди під його керуванням. А де він сам?
— Оце все, що від нього залишилося, — Бейсон показав на відірвану ногу. — Сьогодні вночі на нас напав невідомий звір. Він розтерзав Чарльза Хепгуда. Я сам ледве врятувався, вистрілявши всі патрони, але врятувати товариша не міг.