220 днів на зорельоті
Шрифт:
— Наступна розмова через годину.
— Припиняю зв'язок.
Голос замовк. Клацнув вимкнений мікрофон.
— Ви будете тут, Костянтине Євгенійовичу? — запитав Мельников.
— Так.
— Я піду в лабораторію. Сергій Олександрович просив проявити сьогоднішню плівку. Я скоро повернуся.
— Ідіть.
Бєлопольський уважно подивився на свого молодого товариша
— Ідіть, — повторив він, — і не хвилюйтеся! Вони повернуться вчасно. Немає ніяких підстав для хвилювання. Якщо навіть на Марсі є великі тварини, вони не насміляться напасти на всюдихід.
— Я побоююсь не нападу, — відповів
— Борисе Миколайовичу, — сказав Бєлопольський, — ви вже могли, по-моєму, переконатися, що все на нашому кораблі найвищої якості. Всюдихід не виняток. А щодо кисневого балона, то він не один на всюдиході і не картонний. І протікати він ніяк не може. Згадайте, як Сергій Олександрович під час приймання наказав скинути один такий балон з десятиметрової висоти, і він після цього залишився цілісінький.
— Пам'ятаю, але все-таки…
— Мене б на вашому місці турбувало інше, — говорив далі Бєлопольський. — Є одна теоретична небезпека. Підкреслюю — тільки теоретична. На Марсі бувають піщані бурі. Вони настільки сильні і захоплюють таку величезну площу, що ми спостерігаємо їх із Землі в наші телескопи. На гладенькій і рівній поверхні Марса повинні бути сильні вітри, що виникають від нерівномірного нагрівання повітря в різних частинах планети. Спокій атмосфери, який ми спостерігаємо ці два дні, мене дуже дивує. Вітри піднімають величезні маси піску і несуть його з великою швидкістю. Ось де небезпека. Але, повторюю, це небезпека теоретична. Всюдихід розрахований на такий випадок. Його мотор повинен справитись, а курс можна держати за радіомаяком. Крім того, бурі особливо сильні не тут, а в тих пустелях, які ми бачили. Не забудьте, що ми зараз на дні глибокої западини. Навряд чи всюдихід вийде за її межі. Отже, не турбуйтеся, — наші друзі повернуться цілі і неушкоджені.
Бєлопольський говорив спокійним, рівним голосом. Його доводи були логічні й обгрунтовані, але Мельникова не обманув його вдаваний спокій. Він відзначив про себе надто вже довгу розповідь, таку невластиву для Костянтина Євгенійовича. Взявши апарат, він проліз у люк і попрямував до своєї фотолабораторії.
Бєлопольський провів його співчутливим поглядом. Він добре розумів його стан.
«Ми перебрали з ним всі небезпеки, які нам відомі, — подумав він. — А скільки може бути інших, про які ми й уявлення не маємо!»
Він зітхнув і повернувся до радіостанції. Червона точка, як і раніше, горіла рівним, заспокійливим світлом. Тонкий промінь її безмовно свідчив, що на всюдиході все благополучно. «Ми побоюємося за них; вони, напевно, турбуються за нас. Що ж, так і повинно бути. І так буде всі чотири дні», сказав він сам собі.
Минула година, і між всюдиходом і зорельотом знову відбулася коротка розмова. Нічого нового не було. Всюдихід ішов по такій же місцевості, як і раніше. Все було гаразд.
Для Мельникова і Бєлопольського цей ранок тривав нескінченно довго. Сонце повільно котилося до зеніту. Термометр, що був назовні, показував п'ятнадцять градусів тепла.
— І це на екваторі! — зауважив Мельников.
—
Судячи з висоти сонця, було близько одинадцятої години «за місцевим часом», як висловився Бєлопольський, коли Камов повідомив, що вони проїхали сто кілометрів.
— Мотор працює чудово, — сказав він. — Ми пройдемо ще кілометрів п'ятдесят, а потім повернемо на південь.
Минуло дві години після цієї розмови. Настав час чергового зв'язку, а рація мовчала. Стрілка годинника давно проминула призначену хвилину, індикаторна лампочка, як і раніше, показувала, що радіостанція всюдихода працює; слабке потріскування в гучномовці свідчило, що з рацією зорельота теж все гаразд; але зв'язку не було.
Бєлопольський рішуче ввімкнув мікрофон.
— Чому мовчите? — голосно промовив він. — Відповідайте!.. Відповідайте!..
Він підождав і знову повторив ті самі слова. Мельников, затамувавши подих, напружено прислухався.
— З всюдиходом нічого не трапилося, — сказав Бєлопольський, з усієї сили намагаючись говорити спокійно. — Його станція працює. Може, вони вийшли з нього.
— Обидва?
Це питання змусило Бєлопольського здригнутися. Камов говорив, що ні за яких обставин вони не залишать всюдихід одночасно. Хтось мав залишитися в ньому. Але чому ж вони не відповідають?
— Сергію Олександровичу!.. Арсене Георгійовичу!.. Чому мовчите?.. Відповідайте!.. Відповідайте!..
Відповіді не було.
В обсерваторії настала тяжка мовчанка.
Мельников і Бєлопольський, приховуючи один від одного болісне хвилювання, не зводили очей з червоної точки індикатора.
Обидва боялися, що лампочка раптом погасне. Ледве чутне потріскування здавалося їм дуже гучним, і вони щосекунди сприймали його за очікуване клацання ввімкненого мікрофона.
Та минали хвилини за хвилинами, а рація вперто мовчала…
ПОСТРІЛ
Всюдихід швидко і легко йшов по щільно утрамбованому часом піску.
Широкі гусениці залишали за собою виразний слід. Білий корпус добре відбивав сонячне проміння, і всередині всюдихода було нежарко.
Сидячи у м'яких зручних кріслах, Камов і Пайчадзе ночували себе чудово. Трохи втомлива була одноманітність навколишньої місцевості, але вони не втрачали надії побачити, нарешті, що-небудь цікаве і пильно дивилися навкруги. Іноді доводилося об'їжджати озера, і один раз вони мало не застряли в сипучому піску. Гусениці раптом провалилися, але Пайчадзе з блискавичною швидкістю дав задній хід — і машина щасливо вибралася з несподіваної пастки.
— Справжнє болото, — сказав Камов. — Тільки піщане. Треба буде дослідити це місце.
Від зорельота їх відділяло вже понад сто кілометрів, але ця обставина їх аніскільки не бентежила; і всюдихід з тією ж швидкістю рухався вперед і вперед.
Камов був певний, що потужний мотор, любовно зроблений спеціально для них уральським моторобудівним заводом, не підведе. За дві години роботи він навіть не нагрівся і був такий холодний, як і на початку дороги. Здавалося, що сила, яку він має, жартома несе маленький всюдихід, і гусениці з рівномірним м'яким шелестом безперервною стрічкою без напруження переливалися через ведуче колесо.