220 днів на зорельоті
Шрифт:
Мені здавалося, що я ясно відчуваю нетерпляче дрижання стального корпусу. Білосніжний птах мчав до рідного гнізда, з величезною швидкістю пролітаючи останні кілометри.
Все ближче й ближче…
Земля наближалася, збільшуючись з кожною секундою.
В ці радісні хвилини ми особливо гостро відчували всю гіркоту нашої втрати. От коли б Камов був з нами!
Якось Пайчадзе сказав: «От коли б він міг скористатися американським зорельотом!» Він тоді не додав більше нічого; але, залишившись зі мною наодинці, Бєлопольський доповнив його
Так само як і на Венеру, зореліт повинен був спускатися на Землю сорок сім хвилин, почавши цей спуск за сорок одну тисячу кілометрів від її поверхні. Цієї віддалі було якраз досить для того, щоб зменшити нашу космічну швидкість, яка, уповільнюючись на десять метрів за секунду, за ці сорок сім хвилин впаде від 28,5 кілометрів до нуля.
Коли почалася гальмова робота двигунів, ми були вже настільки близько, що я без великих зусиль розпізнав Азію, яскраво освітлену сонцем. Європа ще ховалася в нічній тіні. На всій видимій половині земної кулі зовсім не було великих хмарних мас. Поверхня планети з кожною секундою ставала яснішою, ніби вона сама, радіючи з повернення своїх дітей, з відкритим обличчям простягала назустріч зорельоту материнські обійми.
Ми непомітно занурювались в атмосферу. Повітря було надзвичайно прозоре; рідна країна розкинулася під нами у всій своїй красі. Ми бачили в сильні біноклі і нестерпно блискучу гладінь Тихого океану, і ледве помітну лінію Уральського хребта. На півночі у молочному тумані вгадувалися льоди Арктики.
Зореліт спускався вниз…
На висоті ста кілометрів він розправив свої могутні крила.
Космічний рейс закінчився!
Реактивний літак летів у стратосфері. Мені здавалося, що він опуститься безпосередньо над Москвою, але коли на висоті тридцяти кілометрів він перейшов у горизонтальний політ, я побачив під нами гори Уралу.
Бєлопольський вів корабель на захід, поступово все більше і більше знижуючись…
Ось у скельцях бінокля промайнуло внизу місто Горький.
Через двадцять хвилин, зовсім уже близько, під крилом машини проплив назад стародавній Владимир…
Ми наближалися до Москви.
Корабель був на висоті одного кілометра, коли з-за горизонту виплила панорама столиці.
Над самою Москвою ми не пролетіли. Зореліт прямо пішов на ракетодром.
Все нижче й нижче… Стихає стугін двигунів… Широкими колами закінчує корабель свій семимісячний політ…
Внизу величезне поле. З нього ми вирушили в дорогу. До нього повернулися знову.
Воно пустинне, біліє рівним сніговим покривом.
На високій огорожі, по всій її довжині, — безліч прапорів…
Маленькими крапками витягнулась у кілька рядів низка автомобілів. Я не бачу, але знаю, що на пласкому даху «міжпланетного вокзалу» багато людей. Нас чекають. Нас вийшли зустрічати численні
Я не певний, що Пайчадзе сказав голосно; можливо, ми почули його думку: «Серафима Петрівна теж тут».
Серафима Петрівна — дружина і вірний друг Камова. Вона стоїть зараз на даху вокзалу, жадібно вдивляючись у білого птаха, який несе до неї рідну людину. Вона нічого не знає…
Останній захід.
Замовкають "двигуни. М'яко доторкуються до землі величезні колеса…
Я бачу крізь серпанок радісних сліз, як від вокзалу поспішають до корабля, що вже зупинився, шість автомобілів.
Бєлопольський прямо з пульта відчиняє обоє дверей вихідної камери. Нічого побоюватися, — зовні рідне повітря Землі.
Падають на сніг алюмінійові сходи. Тут не зіскочиш прямо на землю, як ми це робили на Марсі. Один за одним залишаємо зореліт.
З автомобіля виходить голова урядової комісії — академік Волошин — і йде до нас. За ним ідуть інші члени комісії.
Декілька кінооператорів крутять ручки своїх апаратів.
Я багато фотографував під час польоту. Тепер моя роль закінчена. Тепер їхня черга.
Бєлопольський виходить назустріч Волошину. В цю мить, порушуючи урочистий церемоніал зустрічі, з-за спини академіка швидко вибігає Марина і кидається на шию батькові.
Пайчадзе бере дочку на руки.
Бєлопольський підносить руку до шолома.
Зараз він доповість Волошину про виконання завдання, сухою мовою рапорта скаже про загибель командира зорельота, а за три кроки стоїть Серафима Петрівна Камова, радісна, весела, з величезним букетом у руках.
Та невже вона не бачить, що її чоловіка немає серед нас? Чому Волошин не виявляє ні найменшого здивування, що йому рапортує Бєлопольський, а не Камов?
Жахливі слова сказані, але на обличчі Серафими Петрівни, як і раніше, сяє посмішка.
Рапорт закінчено. Волошин обіймає командира корабля.
— Поздоровляю вас, — голосно каже він, — з блискучим закінченням першого космічного рейсу. Своїм благополучним поверненням ви зробили величезний подарунок Батьківщині. Прийміть же і наш вам подарунок.
Члени комісії розступилися. З квітами в руках до нас швидко підійшла людина, думка про яку не давала нам спокою всі ці шість тижнів.
Живий, веселий, з блискучими від радощів очима, перед нами був Сергій Олександрович Камов.
Я не пам'ятаю, як у мене на руках опинилася Марина…
— Сергію!..
— Арсене!..
Камов і Пайчадзе кинулись в обійми один одному.
Затамувавши подих, боячись пропустити хоч одне слово, слухали ми через кілька годин розповідь Сергія Олександровича про перебування на Марсі і про обставини його чудесного врятування.
Він говорив коротко і стисло, жодним словом не згадуючи про свої почуття іпереживання, але із цієї сухої розповіді переді мною чітко вимальовувався героїчний характер цієї людини, для якої її справа була дорожча за життя.