220 днів на зорельоті
Шрифт:
І я, і Пайчадзе миттю зіскочили з сіток і кинулися до вікон…
Зореліт описав широке коло, повертаючись до місця, звідки щойно злетів. Промінь прожектора давав змогу чітко бачити всі подробиці.
Промайнули озеро і площадка, де стояв наш корабель. Я помітив навіть сталевий обеліск з рубіновою зіркою на вершині.
Швидкість корабля була настільки велика, що пам'ятник тільки майнув на коротку мить. Але Бєлопольський не міг зменшити її. Зореліт міг врізатися в землю.
Ми летіли на південь, у той бік, куди поїхав всюдихід Камова.
Через
Сто кілометрів туди, сто кілометрів назад і знову сто кілометрів у першому напрямку.
Нічого…
Марсіанська пустеля була темна і мертва.
Мені здавалося, що я втрачаю свідомість.
Усе пропало!..
Сергій Олександрович Камов загинув безповоротно…
Зореліт круто змінив напрям. Ми почали віддалятися вбік.
Я мимохіть поглянув на обличчя Бєлопольського. Він нахилився до перископа. У щільно стиснутих губах я побачив невблаганну рішучість.
Він не звертав на нас уваги. Здавалося, що в цю жахливу хвилину він забув про наше існування.
Арсен Георгійович відвернувся од вікна і пішов на своє місце. Я машинально рушив за ним.
По обличчю Пайчадзе текли рясні сльози.
Я не встиг лягти. Різкий поштовх кинув мене в сітку. Знайоме відчуття подвоєнної ваги скувало тіло.
У вухах швидко наростав сильний тиснучий звук.
ОДИН…
У завмерлому холодному повітрі похмуро й понуро стоять бурі гранітні скелі.
Біля їхнього підніжжя, повільно пересуваючи погано розвинутими передніми ногами, бродять довгі волохаті звірі. Сріблясте хутро блищить у променях призахідного сонця. То той, то інший наближається до підніжжя високої скелі і, притиснувшись до «землі, немов збираючись плигнути, дивиться на вершину нерухомими зелено-сірими очима.
На вершин! скелі лежить чоловік.
Він поклав голову на зігнуту ліву руку. Права міцно стискає вороновану сталь револьвера.
Чоловік давно лежить тут. Він дуже втомився і фізично і морально. Давно вже втратив надію врятуватися. Не можна злізти вниз, де зовсім близько стоїть біла машина з дзеркальними вікнами.
В ній порятунок і життя! Але на шляху смерть, огидна смерть у пащі звіра.
Ні, що завгодно, тільки не це!
Нехай краще вичерпається кисень, який живить маску.
Сонце зовсім низько над горизонтом. Ось-ось упаде ніч, тропічна ніч, яка настає дуже швидко. Повітря стане ще холоднішим. Буде великий мороз.
Але чоловік не думає про це. Яке йому діло до морозу, якщо кисню вистачить не більше ніж на одну годину? Там, у білій машині, лежать балони з живлющим газом, там повітря і життя, але дістатися до них неможливо, так, ніби вони були не за п'ятдесят метрів, а на одному із супутників Марса,
Чоловік усвідомлює свою приреченість. Але його чорні очі дивляться спокійно і твердо з-під густих навислих брів. Рухи неквапливі і впевнені. Він підносить руку до очей і дивиться на циферблат. Стрілки показують вісім годин десять хвилин. Чоловік підводиться. Здається, що він до чогось прислухається.
Та навкруги нічим не порушена тиша. Жоден звук не тривожить німої тиші пустелі.
З жестом досади він знову лягає на холодний граніт.
Минає ще десять хвилин. Сонце ховається за горизонтом. Повітря швидко холоднішає. Вночі буде мороз.
До вух чоловіка долинає якийсь звук. Він швидко встає і всім тілом нахиляється в той бік, звідки прилетів довгожданий шум. Він стає дедалі сильніший. Неначе десь далеко, за десятки кілометрів, зірвалася з гір і котиться вниз із страшенним гуркотом лавина каміння.
Обличчя чоловіка стає білим, як крейда, але на губах у нього посмішка схвалення.
Звук поступово затихає, і на обличчі чоловіка знову появляється краска. Безмірно втомленим рухом він сідає на своє місце.
Кінець. Один на Марсі. Один на всій величезній планеті!
Смерть не примусить себе довго чекати. Ще тридцять-сорок хвилин — і все закінчиться!
Чоловік на скелі не боїться смерті. Він шкодує тільки, що надто мало зроблено, не всі плани здійснені, не всі наміри виконані. Ну, що ж! Те, що він хотів зробити, виконають інші. У своїй передчасній смерті він винен сам.
Як повільно минають хвилини!..
Але що це?.. Знову почувся той же звук. Все голосніше, все ближче… Він наближається, стає оглушливий…
З-за горизонту шугнув промінь сліпучого світла.
Ось він швидко опустився до землі, вириваючи із темряви зарості рослин, води замерзлого озера.
Чоловік на скелі втиснув тіло в каміння, немов боячись, що його можуть побачити.
Він справді боявся цього. В його голові миттю майнула думка про білу машину. Якщо промінь прожектора доторкнеться до неї, то лакований верх заблищить, як дзеркало. її обов'язково побачать ті, хто спрямовує сліпуче світло.
Неначе тисячі вибухів важких снарядів злилися в один нестерпний для вуха звук. Сколихнулося розкраяне повітря. Із свистом пронісся між скелями несподівано виниклий вітер. Широкі крила закрили небо над головою людини.
Промінь прожектора промчав мимо. Місцевість освітилася примарним червоним світлом.
За хвостом машини, що пролетіла, промайнуло довге яскравочервоне полум'я і зникло. Гуркіт затихав удалині.
Чоловік полегшено зітхнув. Він провів рукою по лобі, ніби зганяючи непотрібні думки.