95-16
Шрифт:
— Вибачте!.. — гукнув журналіст, підходячи.
Листоноша, згорблений, сивоголовий чоловік, спинився.
— Слухаю.
— Я шукаю пана Лютце. Дома його немає, — показав Шель на бункер. — Може, ви знаєте, де він працює і коли повертається?
— Лютце? Жартуєте! Такі не працюють. Це відомий п'яниця!
— Мені дуже треба побачитися з ним. А часу мало…
— Спробуйте дізнатися про нього в трактирі «Під короною» або «Під соколом». Якщо він роздобув кілька пфенігів, то, напевно, там пропиває їх. — Поштар окинув Шеля зацікавленим поглядом. — Ви нетутешній…
— З Вроцлава.
— О, я родом
— Ні, лише на сім днів.
— Я мешкаю в Гроссвізені вже чотири роки. — Старий завагався. — Переїхав до ФРН з дружиною та сином у 1956 році, — додав він, непевно позираючи на Шеля. — Ви вперше тут?
— Ні, я був у Гроссвізені п'ятнадцять років тому. Рік у концентраційному таборі Вольфсбрук.
— Ага! — листоноша заклопотано крутив кермо. — Пробачте, що забираю у вас час. Може, підемо до міста разом? Цікаво, як там у нас тепер?
Вони помалу йшли вздовж шосе. Шель відповідав на запитання старого поштаря і сам слухав його оповідь.
— Цілий рік ми сиділи в пересильному таборі, — розповідав той. — Важко було з квартирою і роботою. Тутешні люди не люблять нас, вони думають, що ми відбираємо у них заробітки.
— А де ви працювали в Ополі?
— До сорок п'ятого був керівником відділу в арбейтс-амті [23] , потім дістав посаду бухгалтера в конторі Червоного Хреста. Робота гарна, спокійна, але знайомі намовили нас виїхати до Західної Німеччини.
23
Біржа праці.
— Ви задоволені?
Старий знизав плечима.
— Нема чого жалкувати, пане. Що зроблено, того вже не повернеш. Найгірше було в таборі. Мою дружину все так розчарувало, що вона стала сварлива, на все нарікає, з усього бідкається. Син ходить до школи. Записався до Bund Deutscher Jugend [24] . Але, мабуть, це вас не цікавить?
— Навпаки! Дуже цікавить! Ви не могли дістати роботу за своєю професією?
— Жартуєте! Лише через півроку я став за сторожа магазину. Потім випала робота з кращою оплатою, але дуже важка — на консервній фабриці. І тільки знайомий допоміг влаштуватися листоношею. Про посаду в конторі нічого й думати. Молодь настроєна особливо вороже. Нас часто називають «ді поляцен», а то майже завжди «ост-дойч»…
24
Спілка німецької молоді (нім.).
Зупинившись біля трактира «Під короною», старий подав Шелю руку.
— В дивні часи ми живемо, пане. Невідомо, кого за це звинувачувати, ясно тільки одне — найгірше завжди простій людині. — Він попрощався і поїхав, низько зігнувшись над кермом.
Шель не знайшов Лютце в трактирі «Під короною». Розпитуючи перехожих про дальшу дорогу, журналіст незабаром спинився біля оточеного віковими дубами трактиру «Під соколом».
Невеличкі вікна замріяно дивилися на зелень палісадника. Над відчиненими дверима висів герб: оточений штандартами сокіл. Кам'яні пристінки підпирали стіни. Будиночок скидався
Шель ступив з похмурого ґанку прямо до великої кімнати, де було повно диму і пахло пивом. З цікавістю озирнувся: масивні балки перерізали низьку стелю, проміння сонця, пробиваючись крізь віконця, освітлювало столи і лавки під стінами. Кілька чоловік голосно розмовляли, попиваючи пиво; праворуч од входу хтось сьорбав суп. Приземкувата корчмарка, витираючи прилавок, глянула на Шеля.
Журналіст підійшов до буфету.
— Я шукаю пана Лютце. Може, він…
Жінка показала великим пальцем на куток:
— Онде сидить.
Обернувшись, Шель помітив згорблену над столом спину. Незнайомець був одягнений у потертий сірий піджак. Важко спирався ліктями на стіл, сховавши обличчя в долонях; посеред столу перед ним стояла порожня чарка. Шель ступив до нього.
— Лютце?
Той мляво підвів голову. Неголене обличчя було схоже на висушене яблуко: зморщене, безбарвне; очі налиті кров'ю, затуманені чоловічки дивилися без будь-якого виразу.
— Лютце? — повторив Шель.
Повіки п'яниці звузилися. Він намагався розпізнати людину, що стояла поруч. Не пригадуючи нічого отупілим мозком, він схилив голову, байдужий до всього, що діється навкруги.
«Справді, дивний приятель, — подумав Шель. — Фрау Гекль мала рацію…»
Він сів і легенько штовхнув незнайомця.
— Лютце, — сказав над самісіньким його вухом. — Якщо ваше прізвище Лютце, то я хотів би поговорити з вами про Леона. Про Леона Траубе!
Ці слова пробилися до свідомості п'яного. Він випрямився і подивився на журналіста.
— Я приїхав до Леона, розумієте? Кажуть, ви були друзями?
— Хто ти такий? — голос був низький і хрипкий.
— Ян Шель, із Вроцлава.
— Звідки?
— З Польщі, я приїхав до Леона, — чітко повторив журналіст, сподіваючись, що його слова викличуть у затуманеному алкоголем мозку якийсь відгук.
— Ага! — пробурмотів Лютце і гучно гикнув.
— Ви знали Леона?
— А що? — буркнув Лютце, не виявляючи ні крихти зацікавленості до розмови.
— Леон був моїм приятелем.
— Леон? Чого ти хочеш від Леона? Відчепись од нього… Що він зробив тобі? Ти… ех… — Він кашлянув і зразу ж захлинувся від кашлю. Хапаючи губами повітря, простягнув руку до чарки, що стояла перед ним, підніс її до рота, перехилив і, не відчувши на розпухлому язиці сподіваного смаку, розчаровано скривився.
— Niks! Verfluchter Dreck! [25] — вилаявся Лютце і відвернувся до стіни.
Шель подав знак корчмарці, що придивлялася до них, замовив «чвертку» і попросив чарку. Жінка з упередженням глянула на п'яницю, презирливо потягнула носом і відійшла за прилавок. Шель запалив сигарету. Одержавши пляшку, він наповнив чарки.
— Шнапс, Лютце!
Скуйовджена голова жваво підвелася, очі пожадливо втупились у чарку. П'яниця миттю вихилив її.
— Добре! — причмокнув він і витер рот долонею. Потім зацікавлено зиркнув на свого сусіда.
25
Нічого. Прокляття! (нім.).