95-16
Шрифт:
— На мою думку, де плід хворої фантазії. Уже півроку, як Леон долучився до якоїсь, на його думку, страшної таємниці. Вбачав довкола себе ворогів. Тобто хворів на манію переслідування. Боровся з привидами, нарешті піддався їм, втратив рештки здорового глузду і вчинив самогубство.
Шель слухав уважно. Висновки Джонсона мотивували дивний хід подій і розвіювали його сумніви.
— Гаразд, — сказав Шель, — але чи не можеш ти пояснити, що примусило Леона написати такого листа?
— Не знаю. Останнім часом він не був одвертий. Патякав про якісь «темні сили», що оточують його, проте дуже важко повторити ті похмурі монологи. Зрештою, Леон помер.
— Ото ж то й є, помер! — пробурмотів Шель з невиправданою перекірливістю. — Мене цікавить, одначе, як він пояснив би свого листа, коли б жив.
— Можливо, його дух прийде опівночі до тебе і розкриє секрети! — пожартував американець.
— Слухай, Пауль, не подумай, що я дріб'язковий, але як пояснити, що Леон покінчив самогубством, знаючи про мій приїзд? Адже він ждав мене.
— Не вимагай од мене, щоб я розумів поведінку психічно хворої людини. Такі індивіди в афекті діють всупереч будь-яким принципам логіки.
— Нехай так. Але ж Леон вислав два листи, і один з них не дійшов. Чи це не примушує замислитися?
— Ми не знаємо, чи він справді вислав два. Міг тільки так написати, щоб надати своїм словам більшої ваги. Зваж: сто марок були для нього великою сумою, двісті — майже недосяжною. Я певен, що він вислав лише той лист, якого ти одержав.
— Можливо, — погодився Шель трохи скептично. — Лишається ще тільки одне питання.
— Слухаю.
— Після розмови з фрау Гекль я надумав на час перебування в Гроссвізені оселитися в Леоновій кімнаті. Хазяйка твердить, що вранці, після смерті Леона, двері в його кімнату були прочинені. Правда… там зіпсований замок, — зачиняючи двері, їх треба сильно притиснути… — почавши про це, Шель збагнув, які заплутані і безпідставні його сумніви. Жалкував, що взагалі згадав про них. — А втім, це не істотно, — сказав. — Бідний Леон! Сподіваюся, його лікували?
— Звичайно! Я сам доручив його найкращому в місті лікареві і платив за лікування.
— Якийсь Нанке чи Мінке…
— Доктор Менке. Він не тільки чудовий терапевт, але й видатний психіатр.
— Пані Гекль казала ще… — почав Шель і замовк. Що міг знати Джонсон про якогось старого п'яницю? Згадка про ці незначні деталі не мала ніякого сенсу. — Отже, справу Леона Траубе вважати закінченою? — запитав він за хвилину.
— О, з цілковитою певністю. Адже у нас достатньо власних проблем. Шкода, що ми не підтримували зв'язку, тебе не спіткало б таке розчарування.
— Хтозна… — Шель глянув у пронизану снопом світла гущавину парку. — Досить про Леона, побалакаємо про приємніші справи.
— Коли так, передаю тобі слово, — з смішною покірливістю сказав Джонсон.
— Знаєш, Пауль, справжня мета моєї подорожі — це зібрати матеріал для репортажу про ФРН.
— З якоїсь певної галузі?
— Ні. Мені хотілося б поповнити загальні враження коротенькими сценками з щоденного життя і, можливо, додати щось про асиміляцію переселенців…
— О, це питання досить делікатне. За останні роки сюди прибуло багато людей, які дістали статус репатріанта на підставі свого національного походження. Вони приїхали, заохочувані мріями про високі ренти, відшкодування і загальний добробут. Це — одна з найсерйозніших проблем.
— У поїзді я чув розмову про тимчасовий табір поблизу Гроссвізена.
— Є такий. Він міститься на Веберштрасе. Ти хотів би піти туди?
— Якщо це можливо…
— Вхід не заборонений, але у тебе
Вони розмовляли ще кілька хвилин, потім рушили до міста тією ж дорогою, що й прийшли. Перед будинком суду Джонсон сказав:
— На жаль, я мушу повернутися в контору, сьогодні у мене суд. Початок призначено на тринадцяту годину. Давно вже я ні з ким не розмовляв так щиро. Шкода, що раніше не знав про твій приїзд.
— У мене ж не було твоєї адреси, щоб повідомити.
— Звичайно.
Прощаючись, Джонсон запросив Шеля на вечір до себе.
— Не знаю, чи сподобається тобі у нас, — зауважив він. — Це залежатиме від багатьох речей…
Шель ішов назад приголомшений. Не міг зібрати докупи свої думки і враження. «Так завжди в житті буває, — філософствував він. — Людина до чогось готується, складає плани, наперед обмірковує ходи, а потім усе складається інакше — треба імпровізувати і давати собі раду за непередбачених обставин».
Траубе! Велика таємниця виявилася лише плодом хворої фантазії. Можна було б з цього сміятися, коли б не трагічне закінчення. Він глянув на годинника: скоро перша. Час обідати.
Зайшов до їдальні, де пропонували «швидкі, дешеві страви». У довгастому приміщенні майже нікого не було. На високому стільці сиділа жінка, яка, видно, зачіскою намагалася бути схожою на Бріжіт Бардо. Вона обвела Шеля швидким оцінюючим поглядом і знову втупила очі в меню, яке висіло високо над буфетом. Ліворуч, біля «музичної шафи», стояла молода пара. Дівчина розмірено жувала гумку, хлопець у шкіряній куртці кинув до отвору автомата дрібну монету. Шель помітив, як вибрана пластинка впала на обертовий диск, а механізм спустив ручку адаптера. «Pur immer dein…» [22] — пролунав з гучномовця нудотний тенор.
22
Назавжди твій (нім.).
Після обіду Шель подався розшукувати Лютце, про якого згадала фрау Гекль. По дорозі оглядав вітрини, часом зупинявся і читав торговельні реклами.
На певній відстані за ним помалу їхало таксі. Табличка «Вільно» була спущена. Шофер пильно стежив за журналістом, який ні про що не здогадувався.
Бункер містився на околиці міста. Величезне залізобетонне склепіння височіло над землею. Сіра, мовчазна згадка про війну… Біля входу Шель зупинився, щоб очі звикли до мороку. Темрява помалу розсіювалася. Зверху крізь отвір чи якусь щілину прохоплювався тоненький сніп світла. Журналіст поступово розрізняв предмети: велику прямокутну коробку, що скидалася на шафу, і низькі нари, поруч з якими стояла скриня. Біля одної стіни притулився збитий з дощок стіл. Сині, високі стіни неприємно вражали пусткою і проймали підвальною холоднечею.
— Гер Лютце!
Голос одбився від стіни глухою луною. Ніщо не ворухнулося, ніхто не відповів. «Напевно, у місті», — подумав журналіст.
Він вийшов на шосе і безпорадно оглянувся. Поблизу нікого. Тільки здалеку їхав хтось на велосипеді. День був теплий, погожий, від полів, що хвилювалися жовтавою зеленню, линули приємні пахощі. Шель глянув на безхмарну блакить, і йому стало трохи сумно: таке самісіньке небо простягається далеко звідси, над Польщею…
Велосипедист під'їхав ближче. Шель розпізнав мундир поштаря. Містка сумка лежала на багажнику.