Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
Шрифт:
– - А ти, -- напосiвся я на неї, -- не так мiцно спи i повiдтикай вуха!
На першiй же перервi Бруно i Луїза поскаржилися Петеру, що я їх образив.
Наступний урок була бiологiя. Пан Фiлькендорф принiс малюнки птахiв i програв нам пластинку iз записом голосiв соловейка, дрозда, вiвсянки та iволги.
Раптом пролунав той самий свист, що я чув учора ввечерi! Я глянув на Бруно. Нi, це не вiн.
Свиснуло ще раз.
– - Пiонерський ланцюжок!
– - крикнув я i
– - Так свистить шпак. Саме тепер його можна часто почути...
– сказав учитель i невдоволено подивився на мене.
Петер пiднiс руку:
– - Сьогоднi весь день Цiттербаке якийсь неспокiйний.
А дехто з учнiв показав менi язика.
Отак пташка пошила мене в дурнi. Я нiкому не розказував про свої нiчнi пригоди, щоб не смiялися надi мною. А з Бруно ми домовилися про iнший сигнал. Тепер Бруно повинен густи в лiйку. Це мов лев'яче гарчання, а левiв у нашому мiстi не так багато, як шпакiв. Тепер я не переплутаю.
– - Пiонерський ланцюжок -- чудова рiч, -- сказав я Бруно, -- але перш нiж сигналити вночi, не забудь одягти водонепроникнi штани.
Бруно подумав, що я все ще серджусь на нього. Вiн показав менi язика i побiг собi. А я ж хотiв його застерегти. I це називається дружба?
Як я намагався бути ввiчливим
На осiннi канiкули менi дозволили знову поїхати до бабусi i дiдуся.
– - Тiльки одне прошу тебе. Альфi, будь ввiчливий. Просто не знаю, що сталося з хлопцем останнiм часом!
– - сказала мама i суворо подивилася на мене. Я кивнув. Тато щось буркнув. Я так i не збагнув, що вiн хотiв сказати. Мама продовжувала:
– - Чи настане коли-небудь такий час, що ти запам'ятаєш усi правила ввiчливостi: перед самим носом у людей не зачинятимеш дверi, не триматимеш руки в кишенях, розмовляючи з людьми, не вискакуватимеш перший, а чекатимеш, поки до тебе звернуться...
Навiть на вокзалi, коли я вiд'їздив, мама гукнула менi навздогiнцi:
– - Прошу тебе, Альфi, будь ввiчливий, це ж так важливо!
"Гаразд, постараюся", -- подумав я. I постарався. А що з того вийшло? Хiба хто зважив на мої старання?
Оце я й хочу розповiсти, як я намагався бути ввiчливим та що з того вийшло.
Все почалося в поїздi. Ми вже якийсь час їхали, i я подумав: ану ж трохи провiтрю вагон i покажу, який я ввiчливий! Я вiдчинив вiкно i привiтно подивився на сусiдiв.
– - Хай йому грець!
– - пробурчав один iз пасажирiв.
– - Куди це годиться? Тягне, аж свистить. Неподобство!
Оце так вiдповiдь на мою ввiчливiсть! Пiсля цього я бiльше не показував своєї ввiчливостi в поїздi i все було гаразд.
Вiд залiзничної станцiї до мiстечка, де живуть дiдусь i бабуся, треба їхати автобусом.
– - Граєш бiля автобуса! Iди бався деiнде!
– - Менi ж хотiлося ввiчливо зайти в автобус!
– - гукнув я. Але водiй, певно, не почув. Наступного автобуса менi довелося чекати цiлу годину.
Бабуся i дiдусь дуже зрадiли моєму приїздовi. "Поводитимусь, як завжди, без пiдкресленої ввiчливостi, так буде краще", -- подумав я собi. Але згадав маминi слова i вирiшив: щойно трапиться нагода, негайно доведу, який я ввiчливий.
Менi так добре в бабусi й дiдуся. Вони ладнi виконати будь-яку мою забаганку. Бабуся знає, що я дуже люблю пироги з маком. Вона й спекла пирога -- завбiльшки, як стiл i завширшки, мов цеглина.
А потiм бабуся налила в чашки з голубого кавника кави i попередила мене:
– - Обережно, хлопче, -- може, кава ще гаряча!
Ось, нарештi, нагода показати ввiчливiсть! Я пiдхопився i похапцем вiдпив по ковтку з бабусиної та дiдусевої чашок.
– - Не гаряча, все гаразд. Можете пити, -- сказав я i дуже запишався, адже я такий ввiчливий.
Дiдусь якось дивно подивився на мене.
– - Що з тобою сталося. Альфонсе!
– - Нiчого!
– - бадьоро вiдповiв я.
Бабуся похитала головою. Мабуть, їй не дуже сподобалася моя ввiчливiсть.
Пiсля кави треба було прибрати зi столу.
– - Я встану останнiй, -- попередив я.
– - Мама ж каже, що хлопець не повинен протискуватися поперед усiх. Я так i зроблю.
– - Чого це останнiй?
– - невдоволено запитала бабуся.
– - Ти що, запанiв i не хочеш прибрати посуд? Хай прибирають твої старенькi дiдусь i бабуся, а ти розвалишся в крiслi? Бери кавника i марш!
Оце так виявив увiчливiсть! "Завжди у мене все виходить не так, як слiд", -- сумно подумав я.
Дiдусь, мабуть, помiтив, що у мене зiпсувався настрiй.
– - Ходiмо на прогулянку пiсля кави. Ти ще раз оглянеш наше старе мiсто i все буде гаразд, -- сказав менi дiдусь. Я вмить пригадав маминi настанови: "Не штовхайся мiж людей, а йди збоку. Коли йдеш iз дамою, то тримайся лiворуч. Альфонсе. Це ти добре затям". Правда, бабуся для мене нiяка не дама, а дорога бабуся, мiркував я собi, проте менi саме зараз хотiлося бути винятково ввiчливим. Але ж лiворуч уже йшов дiдусь. Я смикнув його за рукав i попросив:
– - Будь ласка, дiдусю, стань з правого боку. Тут я повинен iти.