Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
Шрифт:
Дiдусь знову здивовано подивився на мене.
– - Що з тобою?
– - запитав вiн тихо, але сердито.
– - Ти змiнився, став якийсь смiшний!
Вiн похитував головою, але зробив так, як я просив. Тепер я йшов бiля бабусi з лiвого боку, ввiчливий i нiжний.
Щоправда, коли ми пiдiйшли до великої калюжi, я розгубився. Iз ввiчливостi я пройшов просто через калюжу, щоб тiльки весь час бути в бабусi з лiвого боку.
– - Альфонсе, -- сказала вона.
– - По калюжах не ходять! Я обходжу стороною, а ти
– - Я ж хотiв тiльки...
– - Еге ж, ти тiльки хотiв, -- передражнила мене бабуся.
– - В хлопця наче дiдько вселився!
На щастя, нам зустрiвся дiдусь Мюркельмайєр, товариш нашого дiдуся, i бабуся перестала дорiкати менi. Дорослi привiталися. Я пригадав маминi слова: "Почекай, поки дорослi звернуться до тебе, не встрявай у розмову перший!" I я стояв мовчки, заклавши руки за спину, втупивши в землю очi. Бабуся пiдштовхнула мене. "Еге, значить, поводжусь правильно", -- подумав я. Дiдусь Мюркельмайєр вiдкашлявся, а бабуся, яка нiколи так не говорила, швидко сказала:
– - Ви тiльки гляньте. У хлопця вселився дiдько. Цiлий день такий неввiчливий, чи його блоха вкусила. Може, ти нарештi привiтаєшся з дiдусем Мюркельмайєром?
Я пiдвiв погляд угору i не сказав жодного слова. Спочатку ж повиннi говорити дорослi.
– - Ну, що з тобою?
– - сердито запитав дiдусь. Тодi крiзь сльози я сказав:
– - Але ж дiдусь Мюркельмайєр нiчого не говорить, то й я нiчого не скажу.
Бабуся й дiдусь iще дужче розгнiвались, а дiдусь Мюркельмайєр усмiхнувся i погладив мене по головi.
По обiдi ми сидiли мовчки, настрiй у всiх був поганий. Тiльки ввечерi, коли прийшли дiдусi Мюркельмайєр i Поллiх, знову стало весело. В недiлю всi три дiдусi завжди грають у карти. Бабусi це не подобається. "Коли вони грають, то палять люльки, а вiд диму жовтiють гардини", -- каже бабуся.
Три дiдусi грали в карти i були дуже веселi. То один, то другий вигукував:
– - Ану, придави його, Паулю... тепер йому край... поглянь, як вiн сердиться.
Тим часом бабуся готувала для них бутерброди.
У мене сяйнула нова думка. Я ще раз покажу, який я ввiчливий i бiльше не буду. Я хотiв помиритися iз своїм дiдусем, виявивши до нього особливу ввiчливiсть. Отож я обiйшов навколо столу i подивився в карти iнших гравцiв. Пiдiйшов знову до дiдуся i шепнув йому на вухо:
– - У дiдуся Мюркельмайєра два валети i два тузи, а в дiдуся Поллiха все чирви, крiм дев'ятки й сiмки.
Дiдусь Мюркельмайєр грюкнув кулаком об стiл.
– - Тепер усе ясно!
– - вигукнув вiн так, що аж шибки задеренчали. (Дужий у нього голос!) -- Спершу хлопчисько не подавав менi руки i мовчав, як риба, а тепер виказує мої карти!
Дiдусь Поллiх теж розсердився. Моєму дiдусевi на превелику силу вдалося заспокоїти їх i переконати, що вiн нiчого не знає i не пiдбурював мене шпигувати.
– - Iз хлопцем щось таки скоїлося. Весь день тiльки й робить дурницi, а тепер зiпсував нам таку чудову гру. Геть звiдси!
– - гримнув дiдусь на мене.
Менi довелося пiти на кухню, з'їсти ковбаси з хлiбом i лягти спати. Наступного дня я вiдмовився вiд пiдкресленої ввiчливостi i тодi все стало на свої мiсця. Всi ми почали розумiти одне одного, i менi знову стало добре у бабусi й дiдуся.
Зате прикрощi чигали на мене вдома. Мама помахала у мене перед носом поштовою карткою. Я впiзнав на нiй бабусин почерк.
– - В чому справа?
– - запитала мама i почала читати листiвку: "З Альфонсом усе добре, але де в чому ми з ним не знаходимо спiльної мови. Вiн якийсь дивний i не люб'язний. Але, може, це минеться".
– - Мабуть, ти не був увiчливий, синку? Хiба ж я тобi не наказувала бути ввiчливим? Коли ти це затямиш нарештi?
Отаке буває, коли хочеш бути особливо ввiчливим!
Як я запускав паперового змiя
Якось Петер запропонував:
– - Давайте влаштуємо змагання: хто краще запустить паперового змiя. Хто хоче зробити змiя i взяти участь у змаганнях?
Звiсно, я захотiв i ще багато однокласникiв. Шестеро з нас утворили команду. До команди потрапила й дiвчина Луїза. Я прямо сказав:
– - Дiвчата -- самi змiї, але робити змiїв вони не можуть. Нам не виграти змагання, коли з нами буде Луїза.
Та iншi зi мною не погодилися.
Потiм виробили умови змагань. Визначили, якого розмiру має бути кожен змiй, коли вiдбудуться змагання тощо. Менi не сподобалося, що встановлюються норми. Я вирiшив зробити величезного змiя. З ним наша команда неодмiнно переможе.
Ервiн теж був у нашiй командi. Вiн хотiв, щоб ми майстрували змiя разом. Iншi так робили, але я не схотiв. Свого я робив дома сам. I вийшла справдi дивовижна рiч завбiльшки з паровозне колесо. Я працював чотири днi, а потiм ще й намалював на змiєвi страшну пику, якої й сам злякався, коли прокинувся вранцi й побачив її в кутку. Змiй був важкий, iз триметровим хвостом.
Настав день змагань. Я все вiдмовчувався, коли Петер, Ервiн, Бруно i Луїза допитувались, як посувається у мене робота над змiєм. Врештi-решт Бруно не витримав i сказав:
– - Альфонс i не починав робити свого змiя.
Ще трохи i я зацiдив би йому. Та дарма, незабаром вони всi побачать, що я зробив.
Мiсце для змагань вибрали недалеко за мiстом. Там i зустрiтися мали. Я прихопив iз собою татовi шкiрянi рукавицi, щоб шпагат не так рiзав у руки, коли змiй пiдiйматиметься вгору.
На трамвайнiй зупинцi мене спiткала перша невдача. Кондукторка дала сигнал дзвiнком i крикнула:
– - Посуду з пальним, товару в бочках i велетенських паперових змiїв у трамвай не вносити!