Амаркорд (Збірка)

Сняданко Наталка В.

— Да, точно. Целується так жестоко. Своїми влажними губами. Я знаю, це правєрка була, я прозрєвала. А вони вєрняк сказали, що у серпні їдемо всі на море, якщо не захаримся до серпня. Хочеш, ідем з нами, може, і тобі хто понравиться, нам якраз одної дєвахи бракує. Но з ними треба культурно. Тому не п’ємо, хіба 50 грам, і то скажемо, шо кромє вина нічого. Про подружок, шо сидять, не розказувати, зразу не давати. Но і далі так само культурно. А то він казав, прікінь, про якусь, шо на другий раз дала, то він її і бросив. А Вася, той мій із влажними губами, шустрий такий, казав, шо він філки заробляв ше до того, як в інститут пішов. Вони з нього прікалувалися, шо він даже Пушкіна потому не читав і всьо такоє.

— А яка діскатєка вечером? — перейшла до конкретики дівчина у спідниці.

— Атпадна. Там тільки модна руска музика. Такий клас! Все, шо ми любим. «Хай-фай» крутили пять раз, «Прітяженья

больше нєт» — три рази, Власову — тоже три. Прікол? Представляєш, а тут штани горблять. Не знаю, шо дєлать, хоть додому вертайся. Піздєц!

Я не знаю, чим закінчилася ця історія для дівчинки у короткій рожевій спідничці, бо змушена була вийти на своїй зупинці. Але відтоді я заповажала дівчаток у нашому рекламному відділі, які, попри схожу зовнішність, усе ж таки у більшості своїй не любили ні Власову, ні «Прітяженья больше нєт». І штани у них переважно не горблять.

Хуйня, рєбята, така, шо це вам не фішка

Пан Незабудко і пан Фіалко суворо стежать за тим, щоб робочий день у редакції починався о 10.00. Фіксованої години закінчення праці не існує. Часом номер вдається здати о 22.00, 23.00, опівночі або й затриматися до ранку. Але незалежно ні від чого, щодня о 10-й відбувається редакційна нарада, яку проводить пан Незабудко.

— Значить, така хуйня, рєбята, — вітається з підлеглими наш головний редактор. Пан Незабудко працював головним редактором першого в Україні й колись неймовірно популярного незалежного тижневика КРОС, і тепер його запросили працювати в КРІС-2 зі Львова, де він встиг «зробити собі ім’я».

— Хуйня, рєбята, така, шо це вам не фішка. Врем’я газєту робити, і то щоденну.

Пан Незабудко — етнічний тигиринець, закінчив факультет кераміки при Академії мистецтв у Кракові, колишній випускник професійно-технічного училища № 13 (диплом писав у мого батька), чудово володіє літературною українською, польською, англійською, німецькою та французькою мовами, захистив кандидатську дисертацію з історії середньовічного малярства й кілька років навчався у приватній паризькій школі психоаналізу. У журналістиці опинився несподівано для себе у часи тотального безробіття та інфляції. Дотримується принципів «старих кадрів», тобто поділяє журналістику на ідейну та продажну. Як у неформальних, так і у впливових колах його вважають гуру ідейної журналістики, присутність у якомусь проекті пана Незабудка є свідченням того, що це престижний та іміджевий проект, а не «відмивання бабок». У зв’язку із цим пан Незабудко ніде не затримується надовго, адже рано чи пізно всі престижні та іміджеві проекти починають працювати на політичні інтереси. Те, що він затримався у КРІСі-2, доброзичливці вважають свідченням елітарності проекту і того, що «власник не скурвився». Недоброзичливці ж переконані, що «розкрученість» пана Незабудка давно вже стала міфом, і зараз у столиці минула мода на чесних та неупереджених журналістів, кар’єру роблять початківці, які готові на все задля грошей. Тому пан Незабудко просто не має куди піти з КРІСа-2, навіть якщо там не платять. Хто з них насправді має рацію, знає лише сам пан Незабудко.

У Тигирині мешкають дві сестри пана Незабудка, кожна з яких має трьох дітей, диплом «столяра-теоретика професійно-технічного училища № 13» і чоловіка-заробітчанина у якомусь невідомому їй місті на території далекої батьківщини чи то Амеріго Веспуччі, чи то Васко да Гама, куди чоловік поїхав на заробітки і зник назавжди.

Дружина нашого головного редактора — старший менеджер тигиринської філії фармацевтичної фірми із зарубіжним капіталом, мати двох дітей. Американка українського походження із заможної родини. Заокеанська родина пана Незабудка дуже співчуває його сестрам і всіляко намагається допомогти. Щоправда, надсилати гроші не наважується. Тому кілька разів на рік збирає великі пакунки із продуктами та ліками і надсилає авіапоштою. У пакунках переважно міститься кілька кілограмів круп, борошно, сухий порошок картопляного пюре, крохмаль, господарче мило, розчинна кава, кілька великих банок аспірину (по 1000 таблеток у кожній) і як мінімум одна вечірня сукня — оранжевого або зеленого кольору. Якби хтось їм сказав, що тільки на гроші, які вони сплачують за пересилання «пачок», сестри пана Незабудка могли б непогано жити з місяць або й довше, американські родичі, мабуть, поміняли б стратегію допомоги. Але казати про це незручно, тому аспірин роздають знайомим, крупи бережуть на чорний день, а сукні запихають на антресолі.

Вільний від роботи час пан Незабудко любить проводити на власній пасіці, розташованій за містом. Туди відвозить його дружина, бо наш головний редактор не має водійських прав,

він вважає себе надто неуважним і непристосованим для того, аби водити машину. Пан Незабудко часто жартує з цієї своєї риси, розповідаючи історії про те, як мама в дитинстві марно намагалася пояснити йому різницю між «право» і «ліво», але він запам’ятав лише те, що правильно буде «праворуч» і «ліворуч», а писати та тримати ложку продовжував лівою, щиро вважаючи її правою, і перевчити його так і не вдалося. Після свого першого візиту до Німеччини пан Незабудко ще довго дивувався, чому там так багато вулиць і міст називаються однаково — як не «айнбан-штрасе», то «аусфарт», аж поки хтось не пояснив йому, що «айнбанштрасе» у перекладі означає «односторонній рух», а «аусфарт» — з’їзд із автобана. На пасіці пан Незабудко з великим задоволенням доглядає за 33 вуликами бджіл, у чому йому допомагає сусід, не менш затятий пасічник. Разом із дітьми Юліан Йосипович виготовляє фігурки з воску. Останнім часом він ліпить серію ляльок, схожих на Барбі та Кена, але називає їх Тарасом та Лесею. Пан Незабудко вважає, що рано чи пізно настануть часи, коли відмінникам, які закінчують школу, замість відзнаки даватимуть схожих ляльок і звання почесного Тараса та почесної Лесі. Власних дітей, хлопчика та дівчинку, Юліан Йосипович також хотів назвати цими двома найбільш українськими, на його думку, іменами, але дружина була проти, і дітей назвали Ганна-Марі та Петро-Жан. В Україні дітей кличуть просто Ганною та Петром, за кордоном Марі та Жаном, щоб вони в кожній культурі почувалися природно.

Навесні, восени і взимку Юліан Йосипович ходить у довгому чорному пальті й капелюсі з широкими полями, носить довгі, майже козацькі вуса. Його зріст перевищує двометрову межу, він сутулиться, часто робить різкі рухи, багато курить і трохи схожий на діяча українського руху за кордоном, але без вишиванки.

Вірші наш головний редактор пише переважно у вільний від роботи час. Хоча часом муза приходить до нього у не дуже відповідний момент, наприклад, під час редакційної наради. У таких випадках він після написання читає вголос свій новий твір. Мені запам’ятався лише один вірш із серії «Нарадна»:

СЕНТИМЕНТАЛЬНЕ

Кохав я дівчину, цицату, мов теличка Стриміла грудь її в далеку синю даль З коси звисала бруднувата стрічка А в погляді її росла печаль Та дівчина-доярка мала дупу Таку, що втратить можна всякий сон Смачний був борщ, вареники і зупа А дупа заміняла випивон Кохання квітло, наче день весняний Злились серця, напружились тіла Затримка в мене тіпа, слиш, коханий, Сказала дівчина, і вся любов пройшла Мораль ізвідси лізе ненарошна Кохайсь з умом у дні, коли «не можна»

Хто приймає рішення, або Соломон Айвазовські

Його посаду в газеті визначити доволі складно. Це прізвище ніколи не з’являлося у вихідних даних поряд із прізвищами інших штатних співробітників, тижневим накладом газети і номером друкарського замовлення, не зазначається воно і в жодних фінансових, рекламних чи інших документах КРІСа-2. Якщо вірити паперам, людина на ім’я Соломон Айвазовські (як корінний галичанин, він категорично відмовляється називати своє по батькові, адже ця традиція була штучно і насильницьки принесена на наші землі у радянські часи), не має нічого спільного з єдиною, а тому і найкращою щоденною газетою нашого міста. Хоча насправді він вирішує все, часом навіть більше, ніж пан Незабудко. Пан Айвазовські з’являється у редакції несподівано, короткими набігами, які тривають від кількох хвилин до півгодини, і встигає вникнути в усі поточні редакційні проблеми.

Коли ми випускали перший «пілотний» номер, Соломон Айвазовські підійшов до мене, коротко привітався і сказав:

«Існує тенденція до оптимізації позиціонування нашого продукту щодо рейтингової шкали», — і це означало, що ми повинні підняти наклад газети за допомогою найкращої у місті телепрограми. Потім додав: «Оптимізація повинна пройти шляхом переорієнтації на індивідуальні особливості генетично закладених типів мислення».

Тобто потрібно знайти індивідуальний підхід до кожного читача, яких пан Айвазовські поділяє на три категорії відповідно до типів мислення: